Я, Ярина Ковальчук, не п’ю її вже понад десять років.
Уникаю. Як уникають старих ран. Як не заходять у кав’ярню, де колись подарували каблучку, а потім забрали. Як не переглядають фільми, які колись дивилися разом.
Вода з лимоном стала символом втрати. Того, хто не повернеться. Того, кого й не хочеться повертати.
***
Я пам’ятала все так, ніби це було вчора. До найменших дрібниць.
Туреччина…
Ми прилетіли в Анталію наприкінці травня. Тарас Шевчук сказав:
– Це буде найкраща відпустка у твоєму житті.
Мені було двадцять вісім. Йому – тридцять два. Ми зустрічалися вісім місяців. Я вже завела зубну щітку в його квартирі. Він знав моїх подруг.
Усі навколо були певні: скоро весілля…
Готель «Мрія» був не з найдорожчих, але затишний. Білі стіни, синя вода в басейні, пальми, за якими доглядав садівник із сумними очима.
Номер на третьому поверсі, з видом на море.
Щоправда… З крана текла іржава вода, кондиціонер працював з перебоями, сусіди зверху галасували ночами.
І все одно: ми були щасливі!
Так мені, принаймні, здавалося.
У перший же день він замовив газовану воду з лимоном.
– Ти пробувала? – спитав, примружуючись.
– Ні.
– Це смак любові.
Я засміялася.
А він… не жартував.
Він щиро вірив у прикмети, у знаки, у те, що якщо пити таку воду на заході сонця, то любов триватиме вічно.
І ми пили. Просто з пляшки, поділивши одну на двох.
Кисло-солодко, бульбашки лоскотали язик.
Він дивився на мене закоханими очима. Я самозабутньо в них тонула.
– Давай завжди пити лимонну воду, – мрійливо промовив він.
– Давай, – погодилася я, не підозрюючи, що цей смак стане моїм прокляттям.
***
Удома одразу все пішло якось не так.
Він став холоднішим. Скасував одну зустріч, потім другу, потім перестав дзвонити, потім відповідав через раз.
Я терпіла. Думала: у нього робота, криза, депресія.
За місяць він сказав:
– Мені треба побути самому, подумати.
За два місяці:
– Не телефонуй мені більше.
За три місяці – зник, не сказавши ані слова.
Телефон мовчав. Подруги казали, що не знають, де він.
Його мати крізь зуби говорила в слухавку:
– Син не хоче з тобою розмовляти. Не телефонуй більше. Не муч ні його, ні себе.
Я не телефонувала. Чекала. Рік.
Потім я вийшла заміж за Богдана Бондаренка. Гарного, надійного, але зовсім звичайного.
Він не пив воду з лимоном, не дивився на мене закоханими очима, не казав: «Ти – моє життя».
Він просто був поруч. Приносив зарплату в гривнях, щось робив по дому, коли я просила.
І я вирішила, що це і є любов. Спокійна, буденна. Доросла.
Ні те ні се.
Я народила доньку Одарку. Богдан радів, але якось відсторонено, ніби дитина – нові меблі, які щойно купили в «Епіцентрі».
За п’ять років ми розлучилися.
Я більше не могла жити в «болоті». Так я говорила.
Не через лимонну воду, не через Туреччину, не через спогади.
Просто я зрозуміла: нудний шлюб – це клітка.
Я не була птахом. Я була просто жінкою. І хотіла жити. А не існувати.
Я залишилася сама. З донькою Одаркою, з кішкою Сніжкою і з відчуттям, що життя не вдалося.
Працювала бухгалтеркою у маленькій фірмі, квартира в іпотеці, автівка, яка постійно ламалася. Подруги роз’їхалися, мама померла, батька я не знала. Донька. І кішка.
Лимонної води я не пила. І нічого іншого, що хоч чимось нагадувало той проклятий смак.
У ресторанах замовляла колу, сік, мінералку без газу. Вигадала для всіх, що в мене алергія на лимони, навіть на їхній запах.
– З яких пір?
– Давно.
Ніхто не знав правди. Правда була надто дурною для сорокарічної жінки.
Насправді я боялася води. Лимона. Бульбашок.
І спогадів…
***
Одного разу я зловила себе на думці, що не пам’ятаю його обличчя.
Сиділа на кухні, пила чай, дивилася у вікно. Одарка робила уроки, Сніжка спала на підвіконні.
А я раптом подумала: «А який у нього ніс? Прямий чи з горбинкою? А очі? Карі чи зелені? А волосся? Темне чи світле?»
Я не пам’ятала!
Я пам’ятала тільки лимонну воду.
Одного вечора я зайшла в «Сільпо». Хліб, молоко, яйця, корм для кішки. І раптом – на полиці з напоями – побачила її. Лимонну воду. Таку саму, як у Туреччині. Та сама етикетка – жовта, з лимоном, розрізаним навпіл. Ті самі бульбашки, що танцюють усередині.
Я взяла пляшку в руки. Потримала. Поставила назад. Відійшла. Повернулася. Знову взяла.
– Жінко, ви будете брати? – спитав молодий чоловік у формі, який розвантажував ящики.
– Ні, – відповіла я й пішла.
Усю дорогу додому я думала про воду. Про нього. Про Туреччину. Про те, як безглуздо боятися того, чого давно немає.
Уночі я не спала. Лежала на дивані, дивилася в стелю, прислухалася, як Одарка вовтузиться у своїй кімнаті. Прийшла Сніжка, лягла на груди й замурчала. Тиша.
Раптом я схопилася, накинула куртку, сунула ноги в капці, схопила ключі й вискочила за двері.
У «Сільпо» я купила ту саму лимонну воду. Одну пляшку. Більше нічого.
Повернулася додому, пройшла на кухню, дістала склянку. Найзвичайнішу, гранчасту, без малюнка. Зробила глибокий вдих. Відкоркувала пляшку. Пролунало шипіння – бульбашки виривалися на волю.
Я налила пів склянки. Понюхала. Пахло Туреччиною. Морем. Молодістю. Болем. Тим заходом сонця, коли він сказав «це смак любові».
Я випила.
І… нічого не сталося.
Не повернулися спогади, не накотилися сльози, не защеміло серце. Це була… просто газованка зі смаком лимона…
Найзвичайніша.
Я допила вміст пляшки, викинула її у смітник, помила склянку, поставила в сушарку. Лягла спати і вперше за багато років заснула без снодійного.
Уранці прокинулася з усмішкою на обличчі.
– Мамо, ти чого? – донька помітила зміну в мені.
– Нічого.
– Ти дивна.
– Нормальна я. Просто виспалася…
Увесь день мені було добре. Не як зазвичай – зранку тяжкість, удень утома, під вечір ненависть до людей. Сьогодні я почувалася легко. Вільно. Ніби скинула рюкзак, який тягала на собі понад десять років.
Увечері я купила ще одну знайому пляшку. Випила. Усміхнулася.
– Смішна, – сказала сама до себе. – Чого боялася?
Я зрозуміла: вода з лимоном не була моїм ворогом. Ворог сидів у моїй голові. І постійно нашіптував:
– Не пий, бо все згадаєш, не зможеш забути і знову страждатимеш…
І ось, маєте: я випила й лишилася ціла й неушкоджена. Більше того – цілком спокійна й щаслива.
Забула…
***
За тиждень я зустрілася з подругою Соломією Ткаченко. Ми дружили з інституту.
– Соломійко, а я знову п’ю воду з лимоном, – кинула я.
– Що? – подруга поперхнулася.
– Майже щодня.
– А алергія?
– Не було ніякої алергії.
– І що тепер?
– Тепер я вільна.
– Не хочеш йому написати?
– Навіщо?
– Може, він тебе пам’ятає, досі любить.
– Ну то й нехай пам’ятає. А я – забула.
Я обрала забути. Тепер вода з лимоном для мене – не про минуле. Вона про життя, яке триває. Усупереч усьому. Або завдяки…
