Онучка тане на очах. Вона починає ненавидіти і матір, і молодшу сестру: Я боюся, що мені доведеться забрати дівчинку до себе, інакше все закінчиться трагедією
Я завжди вважала, що мати повинна любити своїх дітей однаково. Без «улюблеників», без порівнянь, без умов. Дитинство — це не змагання за любов. І коли я чула історії про батьків, які ділили дітей на «кращих» і «невдах», думала: «Мене це ніколи не торкнеться». А тепер я живу всередині такої історії. Тільки вона не чужа — це моя родина. Моя донька. Моя онука. Мій біль.
Лариса завжди була амбітною, вимогливою, гордою. Її не цікавили звичайні хлопці — лише ті, хто «перспективний», «з забезпеченням». У результаті вона вийшла заміж за Івана — колишнього спортсмена, який відкрив у Львові свій фітнес-клуб. Ми з чоловіком подарували їм на весілля двокімнатну квартиру і допомогли влаштуватися на гарну роботу через знайомих. Все було як у найкращих сценаріях: стабільність, турбота, впевненість у завтрашньому дні.
Через рік Лариса завагітніла, і вся родина раділа, як діти. Вагітність пройшла легко, народилася здорова дівчинка — Оленка, назвали на честь моєї мами. Лариса чудово справлялася: сама годувала, клала спати, гуляла. Оля була тихою, слухняною дитиною, майже не плакала — навіть коли різалися зуби. Лариса була ідеальною мамою. Ми всі нею пишалися.
Але через шість років усе змінилося.
Лариса знову завагітніла. Від самого початку все йшло тяжко: тиск, цукор, мігрені, токсикоз. Півроку з дев’яти вона провела в лікарні. Пологи були складними, кесарів розтин. Одужувати довелося довго. І ось на світ з’явилася Марійка. Така ж міцна і здорова, як і старша. Тільки от Ларису, ніби підмінили.
Перші місяці ми з бабусею Івана, Ганною Петрівною, допомагали, як могли. Я частіше брала Олю до себе, щоб Лариса могла зосередитися на немовляті. Ганна Петрівна залишалася з нею вдома. Ми намагалися не втручатися — думали, що допомагаємо. Але одного разу я випадково почула, як Лариса різко гаркнула на Олю:
— Забирайся з очей! І так уже втомилася від тебе!
Спочатку я подумала, що це нерви, втома. Але з кожним днем ставало все гірше. Лариса, здавалося, більше не бачила в Олі доньку. Лише перешкоду. Вона дратувалася через дрібниці — зачіска, погляд, запитання. «Відчепись», «Не заважай», «Мені не до тебе» — ці слова дівчинка чула щодня. Іноді навіть:
— Якби не ти, мені було б легше.
А одного разу, тихо, але чітко:
— Краще б ти не народжувалася першою…
Олі лише сім. У цьому віці дитина особливо вразлива. Вона незабаром піде до першого класу, і їй потрібна підтримка. А замість цього вона живе в домі, де улюбленою вважається лише одна — молодша. Маленька, пухкМарійка, смішлива та бадьора, а Оля… Оля вже не усміхається.
