**Щоденник Олесі Шевченко**
Мені тридцять шість. За шість років шлюбу я стала матір’ю трьох чудових дітей: Данилкові — п’ять, Марійці — три, а найменшому, Олежкові, лише півроку. Завжди мріяла про велику родину, але не уявляла, якою важкою буде ця дорога — фізично, морально, у всіх значеннях цього слова. Життя нагадує нескінченний марафон, де я завжди на межі виснаження.
З Андрієм ми зустрілись, коли мені вже було майже тридцять. Усі подруги давно вийшли заміж, виховували дітей, а я то на роботі, то вдома, і завжди сама. Аж раптом з’являється він — високий, підтягнутий, з харизмою. Тоді він уже обіймав гарну посаду — керував відділом у юридичній фірмі. Ніколи не думала, що така людина зверне увагу на таку, як я.
Про серйозність його намірів я зрозуміла, коли він сам познайомив мене зі своєю матір’ю. Наталія Петрівна — жінка лагідна, інтелігентна, відразу ж мене прихилила. Вона була в захваті від мене і майже сама підштовхнула сина до весілля. Одружились ми швидко, майже блискавично. А потім почалася низка декретів.
Спершу народився Данилко, і я пішла з роботи. Потім — Марійка, далі — Олежко. Так і не повернулась до професії. Усі діти на мені: старші не ходять до садка, Даня — на гуртках, Марійку вчу сама, і весь час — з малюком на руках. Люблю своїх дітей, вони в мене чудові, але в мене вже не залишилось ані сил, ані… себе.
Колись я важила сорок дев’ять кілограмів. Ходила в зал, бігала вранці, доглядала за собою. Зараз — вісімдесят. Мій день — це каша, підгузки, уроки, борщ, прибирання, вечірній плач, і так по колу. На спорт немає ані часу, ані сил. А якщо й намагаюсь — зараз же прибігають діти, чіпляються, питають, лізуть на руки.
Андрій спочатку ставився до змін з гумором. Називав мене «пухначкою», «моя мила ведмедиця». Але потім жарти почали зникати. А згодом — і терпіння.
У п’ятницю ми снідали. Я поклала собі на тарілку три котлети. Він глянув, мовчки забрав дві й відніс назад на сковорідку.
— Тобі треба схуднути. Якщо я покохаю іншу — це буде лише твоя провина, — спокійно кинув він, не дивлячись у вічі.
Я завмерла. Ніби хтось ударив мене в груди. Я розумію, що змінилась. Що втомилась. Що стала не тією, в кого він закохався. Але хіба я винна, що віддала родині всю себе? Що не сплю ночами, бо в одного зубки ріжуться, інший не хоче їсти кабачки, а третій знову загубив зошит? Хіба я не заслуговую хоч трохи розуміння?
Я б із радістю пішла на масаж, зробила манікюр, пофарбувала волосся. Але грошей немає. Усе на дітей, оплату занять, їжу, кредити, допомогу свекрусі. Андрій добре заробляє, але й витрат у нас чимало. І, звісно, він має добре виглядати — адже керівник. А я можу і в старому халаті поховатись. Тільки ось у дзеркалі все рідше впізнаю себе. Сукні не сідають. Джинси не сходяться. Все здається дивним і чужим.
Іноді мені здається, що я вже не жінка. А лише тінь. Годує, миє, прибирає, але не відчуває, не сміє мріяти. Лише моя свекруха — єдина, хто ще тримає нас разом. Вона дзвонить, приїжджає, допомагає з дітьми. І я сподіваюся, що вона не дасть йому піти. Не дасть зруйнувати все, заради чого я жила останні шість років.
Іноді мені страшно: а що, як одного дня він збере речі й піде? Залишить мене з трьома дітьми і тінню себе самої? Я не прошу багато. Просто хотіла б, щоб він згадав, за що покохав мене. І побачив: я все ще та сама жінка. Просто дуже, дуже втомлена.
