Чужа доля
Катерина поралася на своєму подвірї весна цього року видалася ранньою, ще кінець березня, а снігу вже й слід простиг. Зрозуміло, що ще морози навідаються, але поки сонечко пригріває, аж хочеться бігати от Катерина й вийшла на двір трохи себе зайняти: підперти старого тину, полагодити дровітню. Подумала собі, що варто б уже й курей завести, та й поросятко не завадило б, ну і собаку з котом для компанії.
А втім, вистачить, набігалася вже, посміхнулася Катерина власним думкам. Досить!
Але ж тягне до городу хочеться вже його зорати, на грядках попрацювати, вдихнути аромат рідної землі так, як у дитинстві. Взяти й роззутися, пробігтися босоніж по свіжій, пухкій чорноземці, щоб ноги по кісточки поринули у теплу, мокру, мяку, наче пиріжковий мякуш, землю.
Ще поживемо, сказала Катерина сама до себе, мов до когось невидимого.
Доброго дня!
Катерина здригнулася під хвірткою стояла дівча, років шістнадцять, дитина. У сірому плащику такі вона на ринку бачила, у міському профтехучилищі видають, сіренькі черевички з підошвами, що й до снігу не доживуть, капронові панчохи тілесного кольору.
Не на часі ще так у панчохах гуляти, подумала Катерина. Молоденька ж зовсім, ще застудиться, а черевики один смуток.
Дівчина переминалася з ноги на ногу.
Добридень, сухо кинула Катерина.
Вибачте, ви не скажете, чи можна у вас у вбиральню?
Ого-го, ну йди, он прямо, а там за ріг.
Катерина з цікавістю спостерігала, як дівчинка побігла у двір.
Дякую вам, ви мене врятували, сказала Оля, я ще й квартиру шукаю. Ви часом кімнату не здаєте?
Та не надумувала, а нащо тобі?
Хочу зняти кімнату. В гуртожитку не хочу там таке твориться, пють і курять. Хлопці тиняються.
Та невже? А скільки ж думаєш платити?
Пятдесят гривень… Більше не маю.
Ну, тоді ходи до хати, ходи, не барися.
Ой, а можна я ще раз у вбиральню?
Та біжи…
А як тебе звати? запитала Катерина, заводячи дівчину до хати.
Олеся, тихо пропищала та.
Олеся, то ж скажи чесно, навіщо ти прийшла?
Можна ще раз у вбиральню?
Та ти що, дитино?
Я не знаю, майже зі сльозами відповіла дівчина, нема сил терпіти…
Біжи…
Катерина пішла за нею у двір.
Бігаєш, бо щось болить? Чи серйозно?
Та ні, просто різі все махнула рукою дівчина. Розберемося, а ти скажи, навіщо ж прийшла?
Та мовчала, збиралася з думками.
Ну, слухаю! Якщо злодюжка так у мене й брати нема чого. Говори, хто тебе прислав?
Ніхто, я сама. Ви… Ви Катерина Сергіївна Самойленко?
Я, то я…
Ви… Ти мене не впізнала… Мамо? Це я, Олеся Твоя дочка.
Катерина зосталася сидіти з камяним виразом обличчя, жодна зморшка не здригнулася на її зашкарублих від вітрів щоках.
Олесечко… прошепотіла Катерина. Доню моя…
Мамо… Це я… Уявляєш, в інтернаті мені не давали твій адрес, не положено, казали. А я попросила у вчительки в училищі, Марина Григорівна така добра жінка вона допомогла, зробили запит, все дізналися і адресу знайшли. Ото я і прийшла…
Катерина не ворухнулася, по її щоках котилися сльози.
Олесечко… донечко…
Мамо! аж зайшлася риданням дівчина, обіймаючи жінку за шию. Як же я тебе шукала, мамо. Я писала тобі листи, а вони тільки сміялися, казали: кинула тебе, як стару іграшку віддала… А я вірила, мамо. Я все одно вірила…
Катерина несміливо обняла ридаючу дівчину, її грубуваті руки із сухими мозолями стискали вязану светрину Олесі доні… рідній… Олесечці…
Сиділи, обійнявшись, мовчки. Що тут говорити, і так усе зрозуміло.
Вже потім, згадавши, чого бабуся вчила у дитинстві, Катерина метушилася, воду гріла, укроповий настій запарювала, дочку Олесю, красуню свою, парила паром, платиками з полину.
Олесенька, рідна донечка, сенс життя. Є для чого жити, є… Господь дав, змилувався! Не все втрачено…
Огород, поросятко, курточку треба обновити. Заначка ще є. Думала ж, вже час збиратися на той світ, а тут дочка Олесенька…
***
Мамо!
Та що там?
Мамочко…
Кажи, підлизко.
Олесенька вже з пирогом сидить, що мама напекла. Щічки наче яблука. Катерина свою маленьку дівчинку наче знову виростила, сама наче молодшою стала.
Мамусю-у-у…
Ну що вже, а?
Мамо, я закохалась.
От тобі й на!
Та то таке… Мамо, він дуже класний! Ваня зветься. Хоче з тобою познайомитися…
Ну не знаю
А сама думає: от і кінець безтурботним дням, доля дала й забирає.
Мамо, мамулю, що з тобою?
Нічого, дочко. Виросла ти вже, так швидко. Не встигла і намилуватися, вибач, Олесю…
Мамо, ти що? Я ж тебе так люблю, ну що ти таке говориш?
Знайомство пройшло чудово. Ваня хлопець сільський, господарський, розумний, Катерині сподобався. За такого й соромно не віддати доню.
Часи були тяжкі, декому й їсти не було що, а в інших собаки жили кращим життям ніж люди, але трійці Катерині, Олесі й Вані біди не страшні. Катерина гарно шила, після закриття фабрики пішла у кооператив там платили непогано, і свою дівчинку як лялечку вдягала, чоловікові теж щось перешила.
Ваня хазяйнував: тина нового змайстрував, хату підлатали з братами, баньку поставили, сарай для поросятка… Дім аж співати став, особливо після того як Олесенька повернулася.
Катеринине серце розтануло, відтало. Захотілося жити удвічі сильніше. За всі роки, за минуле, сороміцьке, те, що вночі спати не дає іноді як накотить, не може стримати стогін.
Мамо, що з тобою? Болить щось?
Ні, доню, йди спати, все добре…
Можна я з тобою посплю?
Звісно, Катерина посунулася до стінки, місце дочці зробила.
Моя маленька, дівчинка, серце розривається від любові. Оце вона материнська любов. Дякую, Господи. Дякую, що дала її відчути.
Весілля відгуляли. Молоді з Катериною жили та квітнула, як півонія. Навіть на роботі помітили, що вічно строга Катерина Сергіївна й усмішку ледь стримує, румяна як маків цвіт.
Внук чи внучка буде, натякнула коліжанкам, ой, переживаю!
У Катерини Сергіївни щаслива доня, усі колежанки лише зітхають так любить…
Внук! Внук народився Артемко! На честь мами Катерини, Олесиної бабусі, назвали, хоч та була строга, але справедлива.
Я онуків на руках ніколи не тримала… Тільки після Олесеньки, стільки років тому. Тримаю, а серце у грудях ледь не вистрибує от вона, радість!
Всі думки тільки про Артемка найкращий, найгарніший! Та й він від Катерини та бабусі і кроку не ступає.
Ваня будувати почав, дім новий звів, місця для Катерини вистачило як інакше? Не уявляли молоді без мами життя.
Ваня з братами фірму будівельну відкрили, магазин також, усім добре…
Та знову новина дівчинка! Внучка! Яких тільки платтячок не пошила Катерина для Марічки, яких тільки бантиків не нашила. Дівча квіточка!
Сміх у хаті не стихає. Все добре Катерині, от тільки в грудях пече часто, сильно.
Мамо, мамочко моя, ти чого мовчала? Де болить?
Та все добре, доню, все добре…
***
Запізно, ми безсилі…
Лікарю, ну як же так… Це ж моя мама…
Я розумію… Пробачте…
***
Олесю, Олесенька… Мені час, прости… Зажилася я. Вже від мене нічого не чекали, а ти тоді до мене прийшла, спасла мене, рідна…
Мамо, не говори так…
Олесю… Дослухай, ох… Не перебивай. Я не мама тобі, розумієш? Пробач…
Мамо! Мамочко! Ти моя мама, чуєш! І не кажи мені такого! Ти моя, я тільки тебе приймаю за справжню матусю, серцем і душею!
Так, так… Олесенько… Я зрозуміла…
Там тетрадка, щоденник мій… Вибач, Олесю… Люблю тебе, дитинко.
Я тебе теж, мамочко… Мама… Мамо…
***
Олесю, поїж…
Та зараз, Ваню… Ти йди.
Олеся сиділа у мами в кімнаті, читала ту саму тетрадку. Там життя Катерини: непросте, гірке, і, тим не менш, з іскоркою сміху.
Матір строга, Антоніна Карпівна, батько загинув на війні.
Катря, Катруся, Катька-квітка
Покохала одного «романтика» та й замилувалася: веселощі, небезпека, кров грає.
Пішла з ним… Почалося…
Яма на довгі роки, а як вилізла вже старість.
Стрекозою пролетіла. Той зник у тюрмах, нікого не залишилось. Була б дитина та застудила дитя, коли в бігах з тим «романтиком» ховалися. Юність, дурість…
Усього позбулася… і жіночого щастя теж.
Ні дитини, ні кота, залишився лиш дім від матері. Осіла, трохи відтаяла. Від лікарів тільки чекати або, або… Зайшла у церкву, постояла, вилаяла горе…
І ось дала доля радість несподівану шанс бути хоча б трохи мамою, хоч краєм ока побачити це щастя.
Доня мала Олесенька, світло всього мого життя, писала Катерина про себе у третій особі.
Дуже боялася, щоб Олеся не дізналася правду що не мати, а тезка…
Але боятися перестала стала жити звичайним людським життям. Врешті повірила гідна…
Вибач, доню, мила, що викрала тебе в твоєї справжньої матері. Ось таке воно моє, вкрадене щастя…
Мамочко… плакала Олеся. Моя рідна… Я дуже сподіваюся, що ти мене чуєш.
Я знала, майже відразу зрозуміла. Коли з тобою жила, мені сказали, що дані не ті: твоя мати була Інна Іванівна. Я її знайшла, вирішила дізнатись.
Вона сама від мене відмовилася вдруге вийшла заміж, я їй заважала… Живе, не до мене їй…
Вона боялася, що нас побачать разом, що дізнаються про мене… Грошим намагалася мене відкупити, мамо…
Я втекла, мамо. Памятаєш, я тоді сильно хворіла?
Була гарячка, пригадуєш, мамо? Ти моя рідна, дякую Богу, що звів нас. Я так довго тебе шукала. Ти моя мама.
Може, й не помилилися тоді в інтернаті… Там на небі знають, кому кого послати та з ким звести.
Як тепер без тебе, мамо?..
Олесю…
Ваню, дай поплакати… Ма… маму поховала, що ти…
***
Бабусю, а бабуся Катерина добра була?
Дуже, дитино.
А красива?
Найкраща, Катруся.
А хто її так назвав?
Не знаю, тато чи мама.
Твій дідусь або бабуся?
Так, мій дідусь або бабуся.
А мене ти назвала так, як прабабусю? Твою маму?
Так, я і твій тато він свою бабусю дуже любив.
А вона мене бачить?
Звичайно бачить, стежить за тобою і завжди допоможе.
Люблю тебе, прабабусю Катрусю, дівчинка поклала вінок із кульбаб на могилу прабабусі.
І я тебе, дитино, шелестить берізка, і ми тебе, підхоплює вітерець…
