Коробка стоїть у ніг третій день, і дно вже розмокло від ранкової вогкості. Лідія поправляє рушник усередині, перераховує кошенят: усі п’ятеро. Двоє сірих, двоє смугастих, одне чорне з білою грудкою. Чорне спить, смугасті вовтузяться, сірі туляться одне до одного.
Базар прокидається повільно. Ніна з овочевого ряду вже виклала яблука гіркою, і від них іде той кислуватий осінній запах, за яким жовтень відрізняється від усіх інших місяців. Небо висить сіре, щільне, і холод залазить під куртку не одразу, а поступово, по сантиметру, від долонь до ліктів. Асфальт блищить від учорашнього дощу, і калюжі віддзеркалюють прилавки, людей, шматки неба.
Лідія дме на пальці. Пальці червоні, негнучкі, а рукавички вона забула вдома, бо вранці думала не про рукавички, а про те, що сьогодні останній день, коли вона може стояти тут. Завтра дочка приїде забрати кішку, а кошенят дочка не візьме. Дочка сказала: «Мам, ну куди мені п’ятьох?» І була права. Але правота дочки не вирішує нічого, а тільки робить важчим те, що й так було важко.
– Візьміть кошеня, – каже Лідія кожному, хто сповільнює крок. – Гарнесенькі, ручні. Якщо вам не важко…
Люди проходять повз. Жінка з візком усміхається, але хитає головою. Чоловік у спецівці навіть не дивиться. Дівчинка років десяти присідає, тягне руку, але мати смикає її за рукав і тягне далі.
– Ну кому потрібні кошенята в жовтні? – каже Ніна з сусіднього прилавка, перекладаючи яблука. – Навесні ще туди-сюди, а зараз… Несла б ти їх назад.
Лідія мовчить. Назад означає те, про що вона не хоче думати.
Чорне кошеня прокидається, піднімає голову, пищить. Лідія опускає руку в коробку і чухає його за вухом. Картон під пальцями м’який, вологий, і в одному куті вже починає розшаровуватися.
Не сповільнює кроку, не ковзає поглядом по коробці й далі. Зупиняється, ніби врізався в невидиму стіну, і стоїть так кілька секунд, дивлячись униз.
Худий, у потертій на ліктях куртці, руки в кишенях. Обличчя таке, яке буває в людей, які давно не висипаються, але не від роботи, а від чогось іншого. Світлі очі, втомлені. Щетина триденна, але охайна, ніби він її не відрощує, а просто забуває прибрати.
– Скільки їх? – питає він.
– П’ятеро, – Лідія випростується, смикає куртку. – Два хлопчики, три дівчинки. Місяць і тиждень. До лотка привчені. Якщо вам не…
– Давайте.
Лідія моргає.
– Що?
– Усіх давайте.
Він виймає руки з кишень і сідає навпочіпки. Піднімає чорне кошеня долонею, дивиться йому в очі, легко розводить задні лапки, перевіряючи, потім кладе назад. Так беруть не цуценя в подарунок дитині. Так беруть тварину люди, які знають, куди дивитися й навіщо.
Лідія стоїть і не знає, що робити з руками. Пакет з кормом, який вона приносила щодня, раптом виявляється не потрібен. Слова, які вона готувала для кожного перехожого, теж стають непотрібними.
– Ви… усіх? – перепитує вона.
Він киває. Піднімає коробку. Вона бачить, як його руки вже тримають акуратно картон, дбайливо, не стискаючи.
– Зачекайте, – Лідія лізе в сумку. – Ось, тут корм, я купувала… І спеціальна суміш. Їх ще треба з піпетки підгодовувати, потроху. Погано поки самі їдять.
Він бере пакет. Не дякує. Не усміхається. Просто киває й іде, і коробка в його руках погойдується в такт крокам, і з неї стирчить руда смугаста лапка, що чіпляється за край.
Ніна свистить.
– Ну й справи. Усіх забрав. Дивний якийсь.
Лідія не відповідає. Вона дивиться йому в спину й не може зрозуміти, чому всередині не стало легше, хоча саме цього вона хотіла три дні. Мабуть, тому що віддати кошенят незнайомцю, який не пояснив навіщо, це не зовсім те саме, що прилаштувати. Прилаштувати означає знати, куди. А вона не знає. Тільки бачила його руки, і руки були правильні, і цього мало б вистачити.
Вона дістає з сумки блокнот і ручку. Іде слідом, добре, йти далеко не довелося – незнайомець заходить у під’їзд сусіднього будинку. Лідія, наче шпигунка, простежує його до самої квартири. Записує адресу. Про всяк випадок. Або не про всяк.
Чоботи біля дверей стоять одні. Гачки на стіні в передпокої пусті: чотири штуки, блискучі, і на кожному колись висіла куртка, шарф чи парасолька, а тепер вони просто стирчать зі стіни, як питання, на які нікому відповідати.
Аркадій ставить коробку на підлогу в кухні. Кошенята ворушаться, одне пищить.
Він знімає куртку, вішає на єдиний зайнятий гачок.
Батарея під вікном ледь тепла. Жовтень підкрадається до листопада, і опалення ввімкнули нещодавно, і труби ще гріють так, ніби самі не вірять, що пора.
Аркадій сідає навпочіпки біля коробки. Чорне кошеня першим піднімає голову й дивиться просто на нього, зеленими, ще мутнуватими очима, але вже з характером. Смуга світла з вікна лягає на лінолеум, і в ній кружляють порошинки, повільні, байдужі до всього.
Аркадій відкриває шафу, знаходить старий рушник. Махровий, голубий, давно втратив колір і м’якість. Стeле його на підлозі біля батареї, перекладає кошенят з коробки на рушник. Вони лежать купою, і лапки переплітаються, і він не розбирає. Нехай.
Потім дістає з пакета корм, молочну суміш. Кладе на стіл.
Суміш треба підігріти до тридцяти восьми градусів. Аркадій знає це, як знають власне ім’я: не згадуючи, а просто знаючи. Розводить теплою водою, ставить на слабкий вогонь, і стоїть біля плити з градусником для води, який знайшовся в шухляді, і чекає.
Зібрав інструменти в коробку, віддав ключі, написав заяву. Тамара пішла у квітні, а до жовтня він перестав бути ветеринаром, бо руки, які лікували чужих тварин, не змогли втримати власне життя. І здалося правильним зупинити все.
Але тіло пам’ятає. Піпетка лягла між вказівним і середнім пальцем так, як лягала тисячі разів. Ліва рука бере кошеня, перевертає на спинку, підносить піпетку до губ. Крапля молока стікає по підборіддю на рушник, і кошеня починає смоктати, і Аркадій відчуває, як щось у зап’ясті розслабляється.
Чорного першим, бо він найменший і заковтує жадібно, поспішно, ніби боїться, що віднімуть.
Сірих разом: вони лежать пліч-о-пліч і не хочуть розлучатися, і поки один їсть, другий тицяється носом йому в шию, і Аркадій притримує обох однією рукою.
Смугастих по одному, вони вириваються й пищать, і молоко тече повз по підборіддях і по рушнику, і він витирає їх куточком тканини, не дратуючись, а звично, як робив це роками в клініці, де господарі дивилися з тривогою, а він говорив «все добре, все нормально», і від його голосу заспокоювалися не тільки тварини, але й люди.
Наївшись, кошенята засинають. Усі п’ятеро, на рушнику біля батареї, одне на одному. Чорне зверху, грудка біла, лапки звисли. Аркадій сідає на підлогу поруч і притуляється спиною до стіни. Дивиться, як вони дихають. Тонкий, частий, спільний звук, схожий на шелест.
Потім встає, миє чашку. Висушує і ставить у шафу. Дістає іншу, чисту. Наливає чаю. І поки п’є, кошеня, одне зі смугастих, прокидається, доковтує до його ноги й тицяється носом у щиколотку. Ніс мокрий, холодний, завбільшки з горошину.
Аркадій не чекає дзвінка у двері, бо дзвінок не працює вже пів року, і він не полагодив його, бо нікому було дзвонити. Стук. Три короткі удари кісточками. Так стукають люди, які не впевнені, що їх хочуть бачити.
Він відчиняє. Лідія стоїть на порозі в тій самій хустці, тільки сьогодні вона пов’язана акуратніше. У руках пакет, з якого йде запах смаженого тіста й цибулі.
– Здрастуйте, – каже вона й одразу додає: – Я ненадовго. Я тільки спитати. Як вони? Кошенята.
Аркадій відступає вбік. Не запрошує словами, просто відступає. Він чомусь навіть не дивується, як вона його знайшла.
Лідія заходить. Кошенята на кухні. Рушник біля батареї, поряд миски, кожна підписана маркером: «чорне», «сіре-1», «сіре-2», «смугастий-х», «смугаста-д». Лідія дивиться на миски, на маркерні підписи, на рушник, і в неї стискається горло, бо людина, яка підписує миски на четвертий день, не збирається їх віддавати.
– Ось. Принесла, – вона простягає пакет. – Пиріжки. Я подумала, може…
Вона не закінчує, бо не знає, як закінчити. «Може, ви голодний» звучало б ніяково. «Може, вам самотньо» звучало б правдою, але правду говорити рано.
Аркадій бере пакет. Ставить на стіл. Чорне кошеня сидить у нього на плечі, вчепившись кігтями в светр, і Лідія помічає, що светр уже в затяжках, і Аркадій їх не поправляє.
– Чай будете? – питає він. Перша довга фраза за всю розмову.
Лідія киває. Сідає на табуретку, кладе руки на коліна. На кухні тепліше, ніж у передпокої, і пахне молоком, кормом і ще чимось.
Кошеня зіскакує з плеча Аркадія й лізе до неї на коліна, і вона підхоплює його машинально, як підхоплюють те, що падає, не думаючи. Воно тепле, і кігті проколюють тканину спідниці, і Лідія не прибирає його, а тільки притискає долоню до спинки, відчуваючи, як б’ється під шерстю швидке маленьке серце.
Аркадій розливає чай.
За тиждень Аркадій помічає, що коробка більше не потрібна. Кошенята сплять хто де: двоє на кріслі, одне на підвіконні, чорне в нього в ногах, смугаста на светрі, який він кинув на стілець і забув. Коробка стоїть у кутку порожня, і він розплющує її, кладе біля порога замість килимка. Картон м’який, потертий, і кошенята, проходячи повз, шкребуть його кігтями за звичкою, як шкребуть знайоме.
Лідія приходить через день. Приносить пиріжки, або сир, або яблука з того самого базару, від Ніни. Дзвінок він полагодив на другому тижні. Вона дзвонить, і цей звук, різкий, дрижачий, старомодний, кращий за будь-яку тишу, яку Аркадій знав за останній рік.
У передпокої на гачках тепер висять його куртка і її хустка.
Одного ранку чорне кошеня вибігає в коридор через прочинені двері. Аркадій виходить за ним, піднімає, і кошеня впирається лапами йому в підборіддя, ніби хоче подивитися, що там, за дверима, далі. Аркадій дивиться теж. Сходова клітка, запорошене вікно, світло. Він стоїть так кілька секунд, притримуючи двері ногою, щоб не зачинилися.
Потім вертається в квартиру. Ставить кошеня на підлогу, і те біжить на кухню, де вже дзвенять миски, бо решта четверо почули кроки й вирішили, що пора снідати. Двері Аркадій не замикає на замок. Скоро прийде Лідія.
