Візит у гості до сина перетворився на пеkл0! В голові Ірини Вікторівни крутилось лише одне питання: «Хіба так рідну матір у гості приймають?»

— Знала б я відразу, що буду лише тягapеm для них — нізащо не поїхала б! — ділиться шістдесятирічна Ірина Вікторівна. — І міг же Богдан чесно зізнатись, що вони не чекають на мене, але ж ні — сам переконував, що будуть раді моєму візиту! Я на всякий випадок разів десять уточнила в сина чи не заперечує він і його Люба і чи точно їм буде зручно! І що в результаті? Усі десять днів я не могла дочекатись, коли нарешті поїду з їх дому!

— А що трапилось то?

— Та навіть сліпий би побачив, наскільки вони були незадоволені моїм приїздом! — сумно відповідає Ірина Вікторівна. — Богдана вдома застати було майже не можливо, з ранку до вечора на роботі пропадав, а невістка і словом до мене не обмовилась, ходила надута і на кожне моє питання тільки очі закочувала…

Богдану, сину пані Ірини, було тридцять. Чоловік покинув їх ще коли хлопцю і п’яти років не було, то ж вихованням сина жінка займалась сама. Родом вони з маленького містечка, де Богдан закінчив школу, а згодом вступив до столичного університету. Навчався хлопець на контракті, тому пані Ірині доводилось не лише забезпечувати проживання сина в дорогому місті, а ще й платити за навчання.

Неможливо передати словами наскільки важко далось це Ірині Вікторівні. Жінка працювала на двох роботах і хваталась за кожен підробіток, який їй траплявся. Усі зароблені кошти любляча матір відкладала, відмовляючи собі навіть у нормальній їжі, щоб згодом відправити їх синочку до столиці.

Богдан розумів як складно дається матері його навчання у столиці, а тому й сам влаштувався на роботу. На третій рік навчання хлопець практично сам себе забезпечував, але Ірина Вікторівна усе одно всі гроші відправляла сину, мовляв, йому вони потрібніші, а вона не пропаде.

Після закінчення університету Богдан почав винаймати житло на пару з колишнім одногрупником і влаштувався на хорошу роботу. Ірина Вікторівна старалась якомога частіше навідуватись до сина і завжди привозила з собою подарунки: закрутки, власноруч зроблену тушонку та домашні напівфабрикати, щоб у сина завжди були запаси їжі на «чорний день».

Богдану потрохи вдавалось підкорити столицю: на роботі він отримав підвищення, а тому з’явилась змога відкладати частину доходів на перший внесок за квартиру. Згодом Богдан познайомився з Любою, яка вже через два роки стала його законною дружиною.

Люба, як і Богдан, приїхала у Київ навчатись, а після закінчення вирішила не повертатись у рідне містечко і почала винаймати кімнату. Згодом вона зустріла Богдана і пара почала жити разом. Ірині Вікторівні вдалось познайомитись з майбутньою невісткою лише перед самим весіллям, коли Богдан привіз її, щоб попросити благословення матері. Пані Ірина була настільки схвильована їх приїздом, що просто місця собі не знаходила. Накупила продуктів, два дні готувала всякі смачні страви, а весь дім просто сяяв чистотою. Цілий тиждень жінка всіляко догоджала майбутній невістці і мало не кланялась тій. Коли любі гості повертались назад у Київ, то спакувала їм усяких смаколиків — телятину, птицю, домашні яйця, сушені гриби та ще повні сумки всього.

Після весілля Богдан з Любою почали збирати на житло вже разом і вісім місяців тому пара внесла перший внесок за іпотеку. Кватира була простора, двокімнатна, але потребувала ремонту. Після того як Богдан закінчив університет та влаштувався на роботу, Ірині Вікторівні більше не потрібно було допомогати сину фінансово, а тому всі ці роки жінка відкладала кошти. Тепер вона вирішила, що подарує усі свої заощадження молодому подружжю. Звісно цих грошей не було достатньо, щоб повністю зробити ремонт, але основні витрати пані Ірина взяла на себе.

— Ремонт трохи затягнувся, але три місяці тому вони нарешті в’їхали в власну квартиру! — ділиться Ірина Вікторівна. — Я не хотіла відразу їхати до них у гості, бо розуміла, що молодим треба трохи часу, щоб обжитись. Проте нещодавно мене почав турбувати шлунок і я вирішила, що пройду обстеження у столичній лікарні, а заодно і в дітей побуваю, подивлюсь як вони там живуть. Власне через це я і поїхала на цілих десять днів, раптом назначать ще якісь додаткові обстеження. Мені було не зручно зловживати гостинністю дітей, раніше я довше, ніж на два дні не затримувалась, але син наполягав, щоб я обов’язково приїхала і пробула стільки скільки знадобиться і, що вони будуть тільки раді!

Проте бажаним гостем у домі рідного сина Ірина Вікторівна, як з’ясувалось, не була.

Звісно жінка не сподівалась, що біля неї будуть десять днів хороводи водити і всіляко розважати, але на гостинність від дітей все ж чекала. Натомість після довгої дороги жінці навіть бутерброду з чаєм не запропонували, не кажучи вже про більше.

— Їсти шукайте у холодильнику! — повідомила її Люба того дня. — Усе що знайдете — ваше.

Вибір був, м’яко кажучи, скромний. Один йогурт та рибні консерви — ось усе, що чекало на Ірину Вікторівну в холодильнику. Звісно ж, жінка ніколи не навідувалась у гості до сина з порожніми руками, і того разу привезла три сумки доверху набитих продуктами, а тому помирати з голоду не довелось. Виявилось, що Люба в принципі не готує, а харчуються діти їжею з доставки або готовими стравами зі супермаркету. Усі десять днів приготуванням займалась лише пані Ірина, а Богдан з радістю їв усе, що готує мама.

— А Люба тільки ніс скривить — ой, це знову смажене м’ясо? Це ж дуже жирно та шкідливо! — сумно розповідає Ірина Вікторівна. — Що б я не готувала, усе вона не їсть! Візьме з холодильника обезжирений сир і давиться ним у своїй кімнаті. Зі мною за всі десять днів за один стіл навіть не сіла! Кличу її хоча б зі мною чаю з печивом випити, а у неї на все одна відповідь: «Я не хочу, дякую!». На всі спроби почати розмову від неї тільки й чула відповідь — «Ірино Вікторівно, я цілий день провела на роботі, у мене голова розколюється! Можна я у власному домі сама буду вирішувати, що мені робити? Як тільки мені захочеться поговорити з кимось — я знаю де вас шукати!»

Невістці не можливо і слова сказати — на все тільки закочувала очі, сина я майже не бачила, постійно пропадав на роботі, тому єдиною розвагою став телевізор. Проте і це не влаштовувало Любу.

— Тільки включу телевізор як Люба відразу двері захлопне! — зі сльозами розповідає пані Ірина. — Я ж ніколи і голосно його не вмикала, розумію, що діти втомлені і хочуть відпочити. От тільки Любі й це страшенно заважало, бачте у неї сон дуже чутливий і тому в домі має бути ідеальна тиша! А мені що в такому випадку робити? Ну не звикла я в десятій годинні лягати спати, а мовчки дивитись у стелю якось не хочеться! За весь день зі мною і словом ніхто не перекинеться, їжу мою критикують, а тепер навіть і телевізор подивитись не можна! Я зі всіх сил старалась не доставляти їм дискомфорту, навпаки, цілий день лише догоджала, а в подяку ось таке відношення! Я не кажу, що Люба зобов’язана мене любити, але хіба так можна? Як не як, я мама її чоловіка та їх гість, а тому на елементарну повагу заслуговую. Я сину на десятий день так і сказала — не ображайся, любий, але то був останній раз, коли я приїжджала до тебе. Тепер ти до мене навідуйся, але без своєї Люби. Бачити її не хочу!

Як на вашу думку, чи зобов’язані господарі дому проявляти гостинність?

Чи достатньо сказати, де що лежить і за весь час навіть словом не обмовитись? Мовляв, люди вони зайняті, гостей бавити не зобов’язані, а тільки прийти додому і закритись у своїй кімнаті на весь вечір, не звертаючи ні на кого уваги?

— Невже я так багато хотіла? Я чудово розумію як це — цілий день проводити на роботі, а ввечері ще й домашні справи тягнути на собі. Та я була ще в гіршому становищі, ніж Люба, але такого хамського відношення до гостей ніколи собі не дозволяла! — жаліється Ірина Вікторівна.

А що ви думаєте про цю ситуацію?

Оцініть статтю
Джерело
Візит у гості до сина перетворився на пеkл0! В голові Ірини Вікторівни крутилось лише одне питання: «Хіба так рідну матір у гості приймають?»