Ой, слухай, маю таку історію з минулих вихідних. От уяви: Ярослав прокидається серед ночі від того, що дзвонить дверний дзвінок. Поруч дружина, Олеся, яка теж тільки-но розплющила очі. Ярослав ніжно торкається її плеча й каже:
Лягай ще, люба, я сам відчиню.
Іде він до дверей, бурмоче собі під ніс: Та хто там, гай-гай, посеред ночі ще прийде?
Відчиняє, а там уже стоїть його тітка Галина, з величезною сумкою. А за нею дядько Олексій, переступає з ноги на ногу, соромязливо так.
Мій дорогенький племіннику! вигукує тітка Галина. Ну ж бо, не зрадів зустрічі? Йди, обійми свою стареньку тьотю!
І вже тягне Ярослава в такі міцні обійми, що ледве дихає.
Прощавай, спокою! подумав Ярослав, тягнучи тітчині речі в коридор.
Все решта ночі минуло у суцільній метушні. Тітка відмовилася спати на дивані, бо він такий незручний. Тут же оголосила Ярославу, що на диван вона точно не ляже, хай вже він сам щось придумає.
Олеся, дружина, дивилась на все це з подивом. Не минула й година, а тітка Галина перебрала все в хаті догори дриґом. Врешті-решт, тітка з дядьком зайняли їхню спальню, а Ярослав із Олесею перебралися на диван.
Як гадаєш, скільки вони тут будуть? пошепки Олеся, готуючи сніданок.
Та хто його зна. Спитаю вже після роботи, відповів Ярослав.
Олеся слухала розкотисте хропіння з кімнати, нервувалась і каже:
Ярославе, мені якось неспокійно з ними, може сьогодні раніше повернешся?
Спробую, каже він і йде.
Ярослав повернувся з роботи, а вдома святково накритий стіл. З кухні тітка гукає:
Заходь, племіннику, сьогодні маємо справжню сімейну зустріч!
Олеся шепоче:
Я так рада, що ти прийшов!
Всі сіли за стіл. Ярослав обережно запитує тітку:
Тітко Галино, надовго ви до нас?
Ти що, вже хочеш нас вигнати? Не дуже тут нам раді, тітка шепоче дядькові.
Та про що ви! Можете бути стільки, скільки вам треба! Ярослав аж розгубився.
Будемо з тобою, Ярославе, і, схоже, надовго. Ми вже нашу квартиру продали, бо більше нікого з рідні не маємо… Ти ж не виженеш тьотю на вулицю? промовляє і театрально витирає сльозу.
У Ярослава ледь щелепа не відпала, а Олеся ледь не розплакалась і втекла з кімнати. Повисла незручна тиша. А дядько Олексій спокійно доїдав салат.
І знову ти мовчиш! тітка накинулася до чоловіка. Тільки жерти вмієш. Хоч би слово за мене сказав!
Та я тільки підтримую, люба, ухильно бурмотів той.
От завжди так! Я в нашій родині усе вирішую, а він лиш киває… Ото чоловік! звертається до Ярослава. А ти радий, мій племіннику?
Тітко, живіть тут хоч сто років, розгублено відповів Ярослав, і раптом почув, як Олеся стиха плаче біля дверей.
Він взяв свою тарілку без бажання. А тітка з дядьком так енергійно наминають їжу, що здається, аж ложки лопаються.
Коли тітка все доїла, відкинулась на стільці й сказала:
Ну, Ярославе, пожартувала я! Ми тут лише на три дні у лікарню треба на перевірку. А ти молодець, не злякався, мовчки тримався. Радий, що сім’ю мав на думці. Після мене тобі дістанеться моя квартира бо дітей ми так і не мали, ти єдиний спадкоємець.
Ярослав мало не зітхнув із полегшенням.
Але за ті кілька днів Олеся стала зовсім іншою: зовсім пригнічена, бо ніяк не могла догодити тітці суп не такий, вареники тверді, білизну неправильно прала, підлогу не так мила…
Коли тітка з дядьком прощалися, вона ще шепнула Ярославу:
Як ти витримуєш таку сльозливу дружину? Може, в неї надія? Бо плаче без перестанку…
Щойно двері зачинилися за гостями, Олеся підстрибнула й затанцювала від радості.
Може, більше не приїдуть! каже з надією.
Хто зна, здається, тітці в нас сподобалося!
Я це вже не витримую, простогнала Олеся.
І тут знову дзвонить дзвінок.
Та невже знову?! вигукнув Ярослав і… та ні, це ж будильник дзвонив. У нього попереду був прекрасний день!
