Мене звати Оксана. Мені тридцять п’ять, я одружена з Дмитром, у нас двоє дітей. Я завжди була жвавою та невгамовною — ще з дитячого садка намагалася організувати зарядку для всієї групи, у школі була старостою та провідницею, а в університеті — душею усіх заходів. Моя енергія, схоже, передалася мені від улюбленої бабусі, у якої я проводила кожне літо в селі. Я обожнювала сільське життя і ніколи не боялася роботи.
Так і познайомилася з Дмитром: вирішила організувати прибирання у міському парку, а він виявився одним із небагатьох, хто прийшов допомагати. Разом ми зібрали сміття, розговорилися, потім пішли в кіно. Так все і закрутилося. Через рік він зробив мені пропозицію, і я з радістю погодилася.
Спочатку ми жили у моїх батьків, потім накопичили на першу іпотеку. Народився син — вилитий батько, а за два роки і донька. Дмитро працював не покладаючи рук, але завжди знаходив час допомогти вдома, жодного разу не сказав, що втомився. А от я почала вигоряти. Материнство — це не лише радість, а й безсонні ночі, хронічна втома, тривоги. Чоловік помітив мою втому і запропонував мені з дітьми поїхати відпочити до його матері в село. Я, наївна, зраділа: згадала, як добре було у бабусі. Сподівалася — трохи одужаю.
Дмитро нас відвіз, свекруха зустріла хлібом-сіллю, навіть стіл накрила. Діти заснули на веранді, мені вона постелила в кімнаті сина. Здавалося — ідеальний вечір. Але вранці, ледве розвиднілося, мене розбудив крик:
— Спимо, пані? Уставай! Корова сама себе не подоїть!
Я послала погляд на телефон — п’ята ранку. Ледевеле підвелася. Хотіла вмитися, але свекруха шикнула:
— Потім умиєшся, все одно брудною будеш!
Я мовчки переодяглася і пішла до хліва. Вона бурчала всю дорогу, мовляв, «міська», «не пристосована», але коли я впевнено взялася за відро і справилася з доєнням краще за неї — замовкла. Потім годувала всю худобу, вимила руки і підійшла до неї:
— Я не відмовляюся допомагати. Але дозвольте мені робити все по-своєму.
— Роби, коли знаєш як, — буркнула вона.
І я взялася за справу. Привела в порядок город, перекопала грядки, пофарбувала паркан, налагодила збут молока та овочів сусідам, навіть збудувала компостну яму і почала прокладати труби — місцевий туалет давно просився на заміну. Коли викопали яму, свекруха розвела руками:
— А це що таке?!
— Мамо, ви самі жалілися, що вода ледве тече. Ось буде і каналізація.
Тут вона не витримала і потайки подзвонила синові:
— Дмитре, приїжджай, забирай свою дружину. Вона мені спокою не дає!
— Що трапилося?
— Приїдеш — побачиш.
Коли я увійшла, вона поспіхом сховала телефон і пробурчала:
— Молюся, доню…
— Добре. Але потім банки стерилізуватимемо. Я огірки зібрала, закриватимемо. А завтра — вишні, потім яблука. Із сусідом уже домовилася.
Свекруха лише зітхнула. А я з новими силами продовжувала облаштовувати господарство.
Наприкінці тижня приїхав Дмитро. Його мати кинулася до нього:
— Забери її! Я більше не витримаю! Вона наче мотор — зранку до ночі крутиться! Я вже не відпочиваю, а сама допомоги прошу!
Дмитро тільки розвів руками:
— Мамо, ти хотіла помічницю. Ось і отримала.
Коли ми від’їжджали, свекруха навіть заплакала — не від смутку, швидше від виснаження. Я пообіцяла заїхати на наступних вихідних.
— Можеш і не поспішати, — проворчала вона, хлопнувши дверцятами авто.
А потім, думаючи, що ніхто не чує, обернулася до хати і пробурчала:
— Краще б вона телевізор дивилася, як усі нормальні невістки…
Але, незважаючи ні на що, я знала: тепер вона мене поважає. І, можливо, навіть трохи боїться…
