«Залишилася запасним варіантом…»
— Оленко! Та що ти робиш?! — жіночий голос у трубці здригнувся від обурення. — Це ж моє весілля! Моє! Я чекала на цей день півтора роки!
— Сонечко, кохана, ну зрозумій же! — спокійно відповіла подруга. — Ігор мені сам подзвонив учора ввечері. Сам! Я мала йому відмовити? Ми ж з ним ще в університеті зустрічались, ти ж знаєш!
Соня опустилась на диван, телефон тремтів у її долоні.
— Але весілля вже у суботу! Сукню куплено, гостей запрошено, ресторан замовлено! Оленко, як так можна?!
— А що я могла зробити? Він сказав, що зрозумів свою помилку. Що кохає мене, а не тебе. Сонечко, пробач, але серцю не накажеш…
Соня кинула телефон на подушку і розридалася. За вікном моросив осінній дощ, на столі лежали папери для реєстрації шлюбу, а в шафі висіла біла сукня, яку вона купувала зі сльозами щастя в очах.
У кімнату увійшла мати, почувши плач.
— Що трапилось, доню?
— Ігор… Він… одружується з Оленою, — прошепотіла Соня. — Завтра подають заяву. А наше весілля мало бути через тиждень!
Марія Степанівна сумно похитала головою та пригорнула доньку.
— Значить, не доля, дитино. Значить, не твій він чоловік. Краще зараз дізнатись, ніж потім ціле життя страждати.
— Та чому, мамо? Чому я завжди лишаюся запасним варіантом? — схлипнула Соня. — У школі Вітя зустрічався зі мною, поки не прийшла нова учениця. В інституті Сашко три місяці залицявся, а потім подався до іншої. А тепер Ігор…
Мати мовчки гладила її по волоссю. Вона пам’ятала, як Соня готувалась до весілля, як сяяла від щастя, приміряючи сукню. А Ігор їй завжди чогось не подобався — надто гладенький, красень, слова вмів говорити правильні. А от очі… очі в нього були пусті.
— Мам, що тепер робити? Як людям у вічі дивитись? Всі ж знають про весілля! Тітка Надя вже квитки з Чернігова купила, дядько Юра відпустку взяв…
— А що робити? Жити далі. Ти ж молода, гарна, розумна. Знайдеться твій справжній чоловік.
Соня підвела заплакані очі.
— А якщо не знайдеться? Мені вже двадцять сім, мамо. Усі подруги заміжні, вже й дітей мають. А я…
— Знайдеться, — твердо сказала мати.
Лише вона не розповіла доньці, що сама колись була на її місці. Що теж лишалася для когось другим вибором… аж поки не зустріла Сониного батька — простака, не красунчика, але чоловіка, який любив її щиро.
Дзвінок у двері перервав роздуми. Соня здригнулась — раптом це Ігор? Раптом передумав?
На порозі стояла сусідка тітка Ганя з банкою меду.
— Сонечко, донечко! Чула я… Та не переймайся ти так! Поганий він твій Ігор, я зразу це відчула. Очі бігають, мова підла. Не чоловік, а так…
— Тітко Ганю, не треба…
— Та треба! Слухай, у мене племінник є, Валерко. Розлучений, зате чоловік справжній! Працює на заводі, не п’є, дитину любить. Знайомити вас?
Соня заперечливо похитала головою.
Після того, як сусідка пішла, вона довго дивилась у вікно, де падав дощ. Наступного дня на роботі (у лікарні, де вона працювала медсестрою) їй усі співчували. А в обідній перерві до неї підійшов лікар із сусіднього відділення — Валерій.
— Соню, можна поговорити? — він сів напроти. — Я чув… Не хвилюйся, будь-який час звертайся. Я сам через розлучення пройшов.
Він показав фото сина.
— Може, коли схочеш, у кіно зійдемо? Не як на побачення— просто поговорити.
Вони пішли. Фільм був смішним, а після в кав’ярні Валерій розповів, як дружина його зрадила.
— Але зараз я розумію — ми просто не підходили одне одному.
Соня слухала й думала: як же з ним легко! Він не грає ролі, не сипле компліментами…
— І що ж тобі в тобі Ігорю не сподобалось? — спитав він.
— Я, мабуть, занадто звичайна. Не «амбітна», як він сказав.
Валерій лише знизав плечима:
— Дурниця. Ти ж добра, щира, працьовита. Чого ще треба нормальному чоловікові?
З часом вони стали зустрічатись частіше. Він познайомив її зі своїм сином— хлопчина відразу до неї прив’язався.
— Тато, а тітка Соня буде нашою мамою? — якось спитав він просто.
Через півроку Валерій запропонував їй руку і серце— без пафосу, навіть не став на коліно. Просто сказав, що хоче бути поруч із нею завжди.
— А якщо я лише запасний варіант?
