Запис у щоденнику:
Сьогодні сталося щось дивне. Олена прибирала в мому кабінеті, коли знайшла під кріслом чорний телефон. Не мій основний, а якийсь старий, ледь живий. Він лежав там, мабуть, з тих пір, як я в останній раз переставляв меблі.
Олена підійшла до мене з ним у руці, і в очах у неї було щось неприємне суміш злості й страху. Я одразу зрозумів: вона вже уявила собі найгірше.
Що це? запитала вона, і голос тріщав.
Я глянув на телефон і аж захлинувся від сміху. Це ж мій старий, яким я користувався років пять тому! Я думав, що його давно вже викинули.
Звідки ти його взяла? спитав я, але вона не відповіла, лише мовчки розкрила меню й показала кілька повідомлень.
А це що?
Я прочитав: «Сьогодні о 19:00?» моє, і відповідь: «Так, чекаю».
Що за? Ах, так! Це ж я переписувався з Андрієм, своїм тренером з боксу! Він працював у підвальному клубі, де я тоді тренувався. Ми домовлялися про заняття, і я використовував цей телефон, щоб не плутати розклад.
Олена стояла налякана, зморщена, немов я вже зрадив їй усім світом.
То ти ходиш до когось? тихо запитала вона.
Я міг би розсердитися. Міг би образитися. Але раптом мені стало смішно.
Так, сказав я. Ходжу. До тренера. На бокс.
Вона здивовано підняла брови.
Що?
Це мій старий телефон. Я ним користувався, коли почав тренуватися.
Олена не вірила. Вона перевірила дати два роки тому. Вибачливо посміхнулася й похитала головою.
А я вже
Вже що?
Нічого.
І тоді я зрозумів. Ми з Оленою разом двадцять років. Діти виросли, були й свари, й радощі. Але ми ніколи не приховували одне від одного нічого. Просто іноді забуваємо розказувати про дрібниці.
От і виходить, що знайшовся старий телефон і вже готова трагедія.
Висновок: не варто робити поспішних висновків. Іноді найпростіше пояснення правильне. А ще треба частіше казати один одному про дрібниці. Бо саме вони іноді стають найважливішими.
