«Віть, пробач мене,» сказала вона, і голос у неї був інший спокійний, але якийсь новий. «Я не могла інакше.»
«Це неможливо! Ти збожеволіла, Галю!» Віктор шпурнув на стіл звязку ключів, вони брязнули об керамічну вазочку з печивом. «Оленка ніколи б так не вчинила! Вона б обовязково подзвонила!»
«А я тобі що кажу?!» Ганна Петрівна зірвалася з дивану, хустка зісковзнула з її сивих волосся. «Учора ввечері пішла до аптеки за твоїми таблетками від тиску і все! Ніби крізь землю провалилась! Я всю ніч не спала, по лікарнях дзвонила, у поліцію заяву подала!»
Віктор важко опустився у своє улюблене крісло, потер обличчя руками. Дружина сестри завжди була нервовою, але зараз виглядала зовсім погано очі червоні від безсонної ночі, руки тремтять.
«Ганю, заспокойся. Може, вона до подруги зайшла? Памятаєш, як минулого місяця у Марії Іванівни онук захворів так Оленка з нею всю ніч просиділа?»
«Я вже скрізь дзвонила!» схлипнула Ганна. «І до Марії, і до Надії з сусіднього підїзду, і до Лариси з роботи. Ніхто її не бачив! Вікторе, вона ж ніколи без попередження не зникала!»
Це була правда. Олена Сергіївна, сестра Віктора, жила розміреним, передбачуваним життям. О сьомій ранку сніданок, потім робота у дитячій поліклініці, де вже двадцять років працювала медсестрою. Ввечері покупки, приготування вечері, телевізор. У вихідні прибирання, прання, іноді візит до Ганни Петрівни на чай та обговорення сусідських новин.
«А в аптеці питала?» Віктор підвівся, підійшов до вікна. На подвірї грали діти, і це чомусь здалося йому не до речі. Як вони можуть грати, коли Олена зникла?
«Звичайно, питала! Фармацевтка Тетяна каже, що бачила її десь о восьмій вечора. Оленка купувала твої таблетки та ще щось від кашлю взяла. А потім…» Ганна безпорадно розвела руками. «А потім ніхто її більше не бачив.»
Віктор мовчав, намагаючись згадати вчорашній вечір. Він вечеряв сам, бо Олена сказала, що побіжить до аптеки. Наділа свій синій плащ той самий, що купила минулого року на розпродажі, взяла сумочку й ключі.
«Я скоро, Віть,» кинула вона з передпокою. «Подивись за борщем, щоб не пригорів.»
Це були її останні слова в цій квартирі.
Віктор дочекався девятої, потім десятої. Борщ вимкнув сам, зїв холодну вечерю, подивився новини. О пів на дванадцяту занепокоївся по-справжньому, але вирішив, що сестра зайшла до когось із знайомих і заболталась. Таке з нею траплялося рідко, але траплялося.
Уранці його розбудив дзвінок Ганни Петрівни.
«Віть, а Оля в тебе ночувала?» запитала вона схвильовано.
«Як це в мене? Вона ж вдома живе,» не зрозумів Віктор.
«Так вона додому не приходила! Ліжко не чіпане, сумка з документами на місці. Я думала, може, до тебе зайшла пізно й залишилась…»
Ось тоді Віктор і зрозумів, що сталося щось серйозне.
«Слухай, Ганю, а може, вона… ну, познайомилась із кимось?» невпевнено припустив він. «Оленці ж усього сорок сім, вона ще молода жінка.»
Ганна хмикнула:
«Ой, та годі тобі! Твоя сестра після розлучення з Олегом чоловіків на дух не переносить. Скільки я її умовляла сходи на танці у Будинок культури, познайомся із кимось порядним. А вона все своє неколи, робота, втома.»
«Але люди ж не зникають просто так!» Віктор відчув, як у грудях наростає тривога. «Щось має бути.»
«Ось саме що має!» Ганна схопила його за рукав. «А якщо її пограбували? А якщо напали хулігани? Памятаєш, минулого місяця в Софії з пятого підїзду сумку вирвали?»
«Тоді б її до лікарні доставили чи в поліцію. Ти ж кажеш, скрізь дзвонила.»
«Дзвонила, дзвонила! І знаєш, що мені сказали? Що доросла людина має право піти, куди хоче! Що заяву про розшук можна подати лише через троє діб! Троє діб, Віть! А якщо…»
Ганна не договорила, але Віктор зрозумів. Вони обоє думали про найгірше.
У двері подзвонили. Ганна кинулася відчиняти, на обличчі блиснула надія.
«Оленко?» скрикнула вона, дергаючи замок.
На порозі стояла сусідка тітка Галина з першого поверху, у руках у неї була торбинка.
«Ганно Петрівно, а що трапилось? Я вас уночі чула, плакали… І зараз голоси…»
«Оля зникла,» стисло відповіла Ганна. «Учора ввечері пішла й не повернулась.»
Тітка Галина ахнула, поставила торбинку на підлогу.
«Ой, Господи! А я її учора бачила! Близько сьомої, спускалась униз, а вона мені назустріч. Привітались, вона сказала, що до аптеки поспішає.»
«І все? Більше нічого не казала?»
«Та ні,
