Дорогий щоденнику,
Сьогоднішній вечір усе остаточно поставив на свої місця.
— Оксано, ти зможеш забрати мене з роботи? Я почув у слухавці голос своєї дружини Марічки. Її прохання було простим: після напруженого дня не хотілося тулитися в переповненій маршрутці майже годину.
— Я зайнятий, відповів я коротко, не відриваючись від улюбленої телевізійної програми. Марічка, певне, все чудово зрозуміла. У моєму голосі не було жодного ентузіазму.
Вона замовкла й вимкнулася, а мені стало трохи незручно. Останнім часом стосунки були натягнуті, хоча ще пів року тому все було зовсім інакше. Що змінилося? Вона ж стежила за собою, часто відвідувала спортзал, майстерно готувала (не дарма ж працює у відомому львівському ресторані), ніколи не просила у мене грошей і завжди намагалася мене підтримати.
— Не можна так у всьому догоджати чоловікові, радить їй мама. Потрібно мати свою позицію.
— Я просто його люблю, соромязливо усміхається вона у відповідь. І впевнена, що він мене теж…
******************************
Марічка не могла собі місця знайти. Вирішила перевірити мій браузер, і все стало зрозуміло: весь вільний час я проводив на різних сайтах знайомств, листувався одразу з кількома дівчатами. Її це боляче зачепило.
— Та чому ж ти не міг зі мною просто поговорити? думала собі Марічка. Я би зрозуміла… Навіщо мучитися обом, граючи у вигляд щасливого подружжя?
Очевидно: розлучення. Вона сильна, переживе. Але просто так мене відпускати не збиралася вирішила, що дрібну помсту я заслужив.
Увечері вона зареєструвалася на тому ж по-знайомствовому сайті. Взяла якусь гарну фотографію з інтернету, трохи обробила і впевнена була, що я клюну. Я й справді клюнув.
Почалася бурхлива переписка. Неодружений, готовий до серйозних стосунків, дуже хороший характер писав я їй, смішливо перебільшуючи свої якості. Марічка знала краще.
— Можемо зустрітись? запропонувала нова знайома.
— Чому би й ні, відписав я майже миттєво. Але поки живе сестра, готується до ЗНО зустрінемось десь у кафе, а там уже й в готель можна поїхати…
— Та ти що?! буркнула собі під ніс Марічка. Невже думаєш, будь-яка одразу погодиться поїхати в готель? Ну й добре…
— Давай краще до мене в гості живу одна у будинку під Львовом, нам ніхто не завадить.
— Чудова ідея! я радів, бо думав, що так ще й грошей заощаджу. Пиши адресу і я на крилах до тебе.
— Вулиця Лесі Українки, 25, о десятій вечора. Підходить?
— Без питань! Чекай на мене.
Десь о девятій вирішив сказати Марічці, що терміново викликають по справах. Не бачила ключі від машини? спитав через силу.
— На тумбочці лежали, я бачила, спокійно відповіла дружина, а сама вже тримала ті ключі в кишені. Може, кіт кудись заховав?
— Доведеться таксі викликати. Не чекай, лягай спати.
Насправді Марічка не збиралася на мене чекати. Вона спокійно зібрала свої речі й вирішила перебратися до своєї квартири, що залишилась від бабусі. На прощання лишила заяву на розлучення прямісінько на столі.
Я ж повернувся під ранок, розлючений як ніколи. Добиратися в цей кінець світу було важко, а враження ще гірші. Двері мені відчинила зовсім інша жінка: кремезна, з халатом, крізь який прозирало більше, ніж би хотілося. Я віддав би всі свої гривні, аби тільки не бачити це на власні очі.
Довелося ледве вирватися і викликати таксі. Водій ще й довго їхав, а я весь цей час стояв на морозі у легкому піджачку. Поїздка була жахлива, водій заплутався і завіз бозна-куди. Та ще та нічка…
Лише коли я відкрив двері нашої квартири і побачив на столі заяву, зрозумів: усе це влаштувала Марічка. А біля неї, помадою, було великими літерами написано: Це солодка помста.
Тепер бачу ніколи не цінуєш тихе сімейне щастя, поки воно не розсиплеться від власної байдужості. Жодна Анжела з інтернету не варта того, що я мав і втратив.
