Ось вже вісім років я домогосподарка. Не тому, що це була моя мрія, а просто так склалася доля. В мене двоє дітей, чоловік, який працює з ранку до вечора, і квартира, яка постійно потребує прибирання. Щодня прокидаюсь о 5:30 ранку. Ще коли всі сплять, я вже готую сніданок.
До сьомої я встигаю вимити посуд, підмести коридор, заправити ліжка й наполовину приготувати обід. Чоловік, коли йде, каже: Сиди вдома спокійно. Наче «сидіти» означає нічого не робити. Закриваю за ним двері і тоді починається другий робочий день: прання, мию підлогу, прибираю ванну кімнату, збираю іграшки, бігаю в магазин, забираю дітей із школи чи садочка.
Коли малеча приходить, відпочинку немає спочатку домашні завдання, потім полуденок, сварки, галас, знову гори брудного одягу. Тим часом чоловік повертається втомленим і просто залипає в телефоні. Якщо прошу допомоги, відповідає: Я цілий день на роботі. Одного разу я сказала: Я теж працюю цілий день, і він образився. Він заявив, що я перебільшую і ніколи не відчула справжньої втоми.
Якось я чесно сказала, що хочу повернутися до роботи. Хочу сама заробляти, виходити з дому, відчувати себе корисною не тільки у прибиранні. А він відповів: А хто буде дивитись дітей?, Навіщо я тоді взагалі одружився?, Це егоїзм. Свекруха теж втрутилась мовляв, хороша жінка має тримати дім.
Я почала відчувати себе невидимою. Ніхто не цікавиться, як у мене справи. Ніхто не дякує. Якщо їжа пересолена скаржаться. Якщо вдома безлад моя вина. Якщо діти отримали погані оцінки теж винна я. Все звалюється на мене.
Одного вечора, миючи посуд о десятій, із болями в спині, почула, як чоловік говорив по телефону: Моя дружина не працює, просто сидить вдома. Я кинула тарілку в мийку і тихо заплакала.
Зараз я втомилася. Втомилася працювати без зарплати, без вихідних, без подяки. Втомилася відчувати, ніби моє життя замкнене між чотирма стінами. Втомилася бути просто господинею.
Я вже не знаю, що робити. Чи терпіти, чи відстоювати свої права, чи таки шукати роботу, навіть якщо це зіпсує відносини у родині.
Як думаєш, домогосподарка це привілей чи тягар, який ніхто не хоче відкрито визнавати?
