Вісім років мій чоловік Андрій забороняв мені їхати до мами в село. Причому не своєї, а своєї мами пані Надії, в рідні Селища Веселе під Києвом. Кожного разу на мої обережні запитання Андрій спокійно сипав пояснення про нескінченний ремонт століття, після якого навіть всім селом не впораєшся.
Перші три роки я, Катерина (а як же інакше!), йому вірила. Хіба не честь мати чоловіка, який так переймається хатою мами, що не хоче показати невістці руїну? Ну, думаю, он який дбайливий син.
Але роки йдуть, а шось не дуже швидко йде і той ремонт. Я навіть якось по приколу спитала, чи вже треба в бюджеті додаткову статтю незавершене будівництво прописувати. Але Андрій тільки відмахнувся і повіз три банки огірків на село мамі.
Подарунки це була моя частина обманної авантюри. Пару разів звонила сама пані Надії, але в основному говорили про град, врожай і ціни на сметану вона мене питань не питала, а я у відповідь теж не цікавилася ремонтами.
Одного дня номер пані Надії раптово замовк. Ні Ало, Катрусю, ні навіть чого знов дзвониш?
Я, звісно, не втрималась, почала допитувати чоловіка як там село, як мама, але варто було мені ляпнути Селище Веселе в очах Андрія зявлявся такий нервовий блиск, що краще було одразу тему розмови різко міняти на курс євро.
А тоді за поріг нашої київської квартири якось прийшов адвокат. Такий собі діловий дядько. Повідомив: мовляв, пані Надія померла ще місяць тому, спадщина, документи й оце все для нотаріуса.
Ну, Андрій плаче на дивані, лапає носовичок, я дуже чемно співчуваю, але в душі крижаний клубок і мурашки по спині, бо відчуваю: щось тут, Катю, не так.
Через декілька днів Андрій скликає термінову відрядження: поїздка в Дніпро (а ти повір, хоч і не тракторник!), на тиждень. Тільки лімузин за ріг повернув, я вже риюсь у шафі за старими ключами від хатинки в Селищі Веселому. Сідаю в свою ластівку і поїхали, GPS видихає пилюкою, дорога здається довшою, ніж трансатлантичний переліт.
Приїхала ні душі. Дерева шелестять, повітря чисте, пташка якась клацає дзьобом. Заходжу у двір, ключем клац, двері легко, як у мультику.
І тут… Мурашки по пятах, серце от-от розібє мотор у капоті. В хаті світло. Не від сонця чи лампи Ілліч. А нормальна така електрика отже, хтось тут живе і чай гріє!
На кухонному столі свіжа чашка чаю парує, як рання Дніпрянка в сауні.
Алло… кажу, голос тремтить.
Далі з сусідньої кімнати чутно кроки. У дверях кухні зявляється… пані Надія. Моя померла більше місяця тому свекруха.
Стоїть. Ціла-неушкоджена. Максимум пара сивих волосинок додалось за ці роки.
Вона зірко «сканує» мене.
Ти? ледь вимовляє. Що ти тут робиш?
Я взагалі не знаю плакати, сміятися чи тікати у посадку до сусідів.
Але ж ви померли?.. викашлюю з себе.
Пані Надія сідає за стіл, як трилітрова банка на полицю: обережно й акуратно.
То Андрій тобі так сказав? видихає.
Я киваю. Тиша, як після Приват24 зараз не працює.
Ти таки прийшла ледве чутно. Я вже думала, коли це станеться.
Я тремчу, сідаю навпроти.
Не розумію. Чому Андрій казав, що ви померли? А раніше ці роки не пускав мене в село?
Пані Надія важко зітхає.
Тому що Андрій не хотів, аби ти знала правду.
І тут я розумію зараз буде щось таке, від чого і гречка в коморі зівяне.
Яку правду?
Вона мовчить хвильку, збирає думки.
Андрій їздив сюди не тільки до матері.
Отакої.
То до кого ж ще?
Вона піднімається кличе мене за собою.
Йдемо вузьким коридором до кімнати в кінці будинку. Відчиняє двері.
В кімнаті дві ліжка.
Іграшки на підлозі.
Дитячі малюнки на стінах.
На одному з ліжок хлопчик років шести катає машинку. Біля вікна дівчинка трохи старша розмальовує у зошиті.
Я ковтаю язика.
Х-хто це?.. шепочу.
Дівчинка повертається. Очі прямо як у Андрія, тільки без його вічної брехні.
Бабусю, а хто це тітка? питає.
Ну все, далі Данте, Божественна комедія.
Пані Надія сумно дивиться на мене:
Це діти Андрія.
Далі мозок плавиться як морозиво у серпні. Але наступна правда добиває мене остаточно.
Щойно я переварюю цю сенсацію вхідні двері гупають так, що аж склянки на кухні дзвенять.
Сухий, глухий звук.
Все. Офіційний фінал.
Пані Надія стискає губи.
Ні…
Малі дивляться на двері. І тут доноситься голос.
Мамо?
Андрій.
У мене підкошуються ноги.
Чути кроки по коридору. Він заходить у кімнату.
Блідий-то який, усе життя з нього стікає в підлогу.
Гляне на мене, на матір, на дітей. І одразу розуміє: відмазки видавати сенсу нема.
Дочка тільки всміхається до нього:
Тату!
Від цієї тату у мене душа розсипається на антикварні черепки.
Андрій відкриває рота. Тихо сопе. Здається, якщо щось скаже то тільки Північний потік світане.
Послухай…
Я роблю крок назад.
Послухати тебе?
Свій голос не впізнаю: труситься, порожній.
Малий стрибає з ліжка, чіпляється за ногу Андрія так, як чіпляються домашні за мамині пиріжки.
Звичка. Це не прихована сімейна таємниця, це цілком звична буденність двох життів.
Андрій бере малюка на руки. Буденно, упевнено, з любовю.
Пані Надія втомлено і мовчки дивиться на цю картину.
Ну, давай, скажи вже їй. Досить ховати всіх від усіх давно пора, каже мати.
Андрій зітхає, проводячи рукою по обличчю.
Діти мої, шепоче.
Дякую, вже зрозуміла, хмикаю я.
Їхня мама померла вісім років тому.
Я вирячую очі.
Що?
Її звали Олена. Я познайомився з нею ще до тебе. Ми жили разом. Спочатку народилася Марічка, тоді Назарчик. Олена захворіла померла незабаром після народження Назара. Я не знав, що робити, як самим впоратись. Я після цього знайомства з тобою і вирішив не казати.
Я приголомшено слухаю, очі вже повні сліз:
А далі ти просто вирішив не розкривати ні краплі?!
Хотів все розповісти
Та годі! мій голос вибухає Ти кожен день свідомо обирав брехати! Їздити сюди під приводом віз мамі килим, а сам жив тут іншим життям!
Він мовчав. Не заперечив.
Сльози печуть. Спустошення таке, що навіть цукор у шафі розтанув.
Чого?!
Голос мій вже тихий, теплий, розбитий по всіх фронтах.
Андрій дивиться у підлогу:
Я боявся, що якщо дізнаєшся підеш, бо в мене двоє дітей
У кімнаті стає так тихо, що чути, як десь сусідка варить борщ.
Пані Надія важко зітхає.
Я сміюся але це сміх-істерика.
Збудував глобальну брехню, кажу, і вирішив за мене?!
Мені було страшно, шепоче Андрій.
Страшно? Ти ж і маму поховав в уяві!
Адвоката попросив, мій товариш Думав хоч так відмовити остаточно від поїздок сюди.
У мене реально нудота від такої правди для мяких меблів.
Дивлюсь крізь скло на дитячі малюнки. Картини восьми років чужого життя.
Пані Надія знову говорить голос старий, стомлений:
Він давно хотів всім розповісти
Я повертаюсь до неї.
Андрій сіпається.
Мамо, годі!
Досить, відрізала вона. Ти маєш знати все.
Показує на стару тумбочку, підходжу до неї, ноги ватяні.
На фото Андрій, діти, свекруха.
І жінка, що обіймає їх всіх. Усміхається той ще як на весільній листівці.
Знайоме обличчя. Дуже.
Це Оксана моя краща подруга. Хрещена на нашому весіллі.
І так, мені теж раптом хочеться терміново на подорож до Антарктиди.
