Моя дружина досвідчений педагог та майстер своєї справи. Зустрів я її, хто б міг подумати, в маленькому, глухому селі. Мене тоді відправили на практику — робити ремонт в місцевій школі. Хоч й навчалось там трішки більше десятка дітлахів, школу все ж таки не закривають. До найближчого міста було їхати дві години.
Оксана була викладачем молодших класів, та в старших викладала мистецтво та його історію. Творча душа. Одягалась вона зовсім не так, як всі в її селі. Мала гарну вдачу на вроду. Місцеві хлопці бігали за нею, намагались привернути до себе увагу. Коли дівчина відмовляла, то починали насміхатися з неї. Мовляв, не така як всі, фрік місцевий. Намагається з себе зробити щось більше, ніж вчителька в забитому селі.
—Вище голови не плюнеш, принцеско! — сміялись хлопці. А в душі кожен мріяв побувати в ролі її чоловіка.
Дівчата, ясна справа, заздрили її красі. Капостили постійно, та спихали все на випадковість. Якось, я застав її всю в сльозах. Хтось з дівчат вилив на її новенький льняний костюм синю фарбу, якою мали фарбувати ніжки стільців. Це була явно не випадковість, проте жінки розвели руками.
—Немає чого ходити в нових речах де йде робота.
Наше знайомство почалось перед літніми канікулами. Дівчина йшла на екзамен до старшокласників. А я сидів на козлі під стелею. Здалеку її запримітив. Подумалось, якщо красива, зхначить розумом обділена. Пожартую з неї.
—Гей, вчителько, що скажете, як на рахунок оздоблення школи в стилі бароко, чи можливо ренесансу?
-Якщо ви вважаєте, що ліпнина, та дизайн замків, в яких жив мало не сам граф Дракула підходить для школи, то наш директор грубо помилився у виборі майстрів. А вам, як майстру явно потрібно піти на перекваліфікацію.
-Ох яка!
Ввечері я зустрів її зі школи, перепросив, та запросив на побачення. По селу почали ходити чутки. Я, який ніколи не користувався великим попитом у дівчат, став просто на розхват. Дівчата не давали проходу. Постійно приходили до мене додому, приносили смаколики. Не давали проходу ввечері на дискотеці. Варто було мені тільки Одного разу на побачення з Оксаною піти.
Не знаю, правдою це було, чи ні, але такого мені розповідали, що волосся дибки ставало. Мовляв, Оксана хлопця зі світу зжила. Так кохала, що пішла до ворожки. Підлила йому щось в питво. Той почав за нею волочитись, ніби прив’язаний. А потім запив. Сильно запив. Настільки, що одного дня його не змогли врятувати від такої великої дози алкоголю. От й ходить вся така мовчазна та загадкова. А душа в неї чорна, як вугілля.
Дивлячись на цю молоду дівчину, з зовнішністю маленької дитини, ніколи б не подумав би такого. Вирішив запитати, як момент випаде.
-Оксано, скажи мені, дорогенька моя, це правда, що ти чоловіка зі світу зжила?
-Тьфу на тебе, Володю! Це хто тобі розповів? Любка Петренкова? Ну звісно, хто ж ще… Не я то була, а вона. Наречений в мене був. Кохали ми одне одного дуже. Не давало це спокою нікому. В особливості їй. От й вирішила собі його забрати. Спочатку просто вешталась за ним, а потім й до бабки якоїсь пішла. Через пів року й сталось те, що вона тобі сказала. А я вже тоді первістка носила. За чоловіком й моя вагітність перервалась. На нервах не змогла виносити. А любка тільки тішилась з цього всього. Щастя інших людей для неї як горе у власній родині. Сказала мені якось що якщо не її чоловік, то й мені нічого не залишиться. Буду страждати, як вона. Відьма проклятуща.
Більше я нічого в неї не питав. Оксанка була ніби не з цього села. Ніби її сюди завезли на виживання. Прикипів я до неї всією душею. По закінченню моєї практики в селі, я забрав її до себе в місто. Ми одружились, завели дітей. А про те життя намагаємось забути, та ніколи не згадувати. Оксану до того місця вже нічого не прив’язувало, а мене так тим паче.
