Мій син виховував її як рідну… А вона навіть на весілля його не запросила.
Олег одружився з жінкою, у якої було минуле. Марія вже була заміжньою, і в неї підростала донька від першого шлюбу — Соломія. Коли син привів їх знайомитися, я дивилася на дівчинку з тривогою. Але цей погляд розтанув у мить, коли Соломія обійняла мене та несміливо сказала: «Добрий день». Маленькі ручки, великі очі, така щирість — хіба можна було не розтопитися?
Минули роки. Олег виховував Соломію як свою — без умов, без поділу на «моє» й «не моє». Він відводив її до школи, перевіряв домашні завдання, грав у ляльки, збирає з нею конструктори, а коли вона захворіла — не відходив від ліжка. Для неї він був цілим світом. І я теж була частиною цього світу. Забирала зі школи, сиділа з нею, коли Марія й Олег хотіли провести вечір наодинці. Дарувала подарунки, називала онукою нарівні з дітьми Олега, хоча біологічно Соломія мені ніким не була. Але хіба в любові це має значення?
З Марією у нас були звичайні стосунки. Без надмірної близькості, але й без конфліктів. Я допомагала їм, чим могла: і грішми, і підтримкою, і турботою. Біологічний батько дівчинки зник невдовзі після розлучення, лише іноді надсилав якісь мізерні аліменти. Ні турботи, ні участі — наче Соломія з’явилася у нього випадково.
І ось дівчинка виросла. Непомітно. Здавалося, щойно вчора я заплітала їй коси, а сьогодні вже — весілля. Тільки ось ні мене, ні Олега на це весілля не запросили. Просто не прийняли до уваги. Ні на церемонію, ні на бенкет, навіть на просте «дякую». Марія сказала, що це «сімейне свято» і вони «у вузькому колі». У тому вузькому колі не виявилося місця ні для мене, ні для мого сина. Для того самого, хто більше десяти років був для неї батьком у всіх значеннях, окрім одного — на папері.
А хто ж, як ви думаєте, був присутній на весіллі? Біологічний батько. Той самий, який з’являвся в житті Соломії кілька разів за все її дитинство. Той, хто не дав ні копійки понад аліменти, хто навіть не прийшов на випускний. Він став «почесним гостем». А Олег? Олег сидів удома. Я бачила, як він прикидався, що все гаразд. Як усміхався Марії та казав: «Нічого страшного». Але я — його мати — знала, як боліло його серце. І все ж — він дорікав їм, не вимагав пояснень. Мовчав. Бо любив.
А потім сталося те, що переповнило чашу.
Я успадкувала квартиру від своєї троюрідної сестри. Скромна, але в хорошому районі. Здавала її — щоб трішки підкріпити свою пенсію. І от дзвонить Марія. Соломія та її чоловік шукають житло, може, я подарую їм цю квартиру? Навіть не здати, не пожити тимчасово — а саме «передати». Просто так. Як мати—дочці.
Я не витримала:
— А як же я, Маріє? На весілля не запросили — я вам чужа. А квартира — і тут я раптом рідня?
Вона зніяковіла, завагалася, пробубоніла, що тоді було не до того, що «так вийшло», що «всі образилися». А тепер, мовляв, ось — можливість допомогти.
Але я не збираюся. Не хочу. Не буду виселяти порядних квартирантів, позбавляти себе прибутку та робити подарунок тим, хто вважає мене родичею лише тоді, коли це вигідно.
Так, можливо, це дріб’язково. Може, хтось скаже: «дрібниці, вона ж виросла, у неї своє життя». Але в житті має бути пам’ять. І вдячність. Хоч крапля.
Я не злюся. Мені боляче. За сина, який віддав душу, серце, роки свого життя дівчині, яка потім викреслила його зі свого головного дня. За себе — що вірила в те, чого не було. За те, що в нашому домі вона називала мене «бабусею», а потім забула, як звучить моє ім’я.
Тепер я знаю: ми їй не родичі. Ні я, ні Олег. Родичі — це ті, хто в запрошенні на весілля. Решта — це просто «за обставинами».
І знаєте… я не зберігаю образи. Але й дарувати себе знову — не збираюся.
