«Швидка» мчала вулицями Києва з увімкненими проблисковиками та сиреною. Автомобілі притискалися до тротуарів, звільняючи їй шлях.
— Тату, таточку, пробач мене… Тільки живи, тільки не вмирай… — шепотіла дівчина, стискаючи його руку.
Він не чув її. Перед ним поставала інша — з теплим, як соняшний промінь, поглядом. Він бачив її усмішку, відчував, як той світ тягне його до себе. Він не мав сил і бажання чинити опір.
Та раптом щось різко вдарило його в груди, відкинуло назад. Обличчя зникло, світ погас, а тіло стало важким, немов налилося свинцем. Хіба камінь може відчувати біль?
З темряви поверталися звуки: чийсь плач, голоси, хтось тримав його за руку. Він хотів попросити відпустити, покликати ту дівчину — Марію, яка щойно зникла… Але в наступну мить його затягнуло у прірву, де не було ні світла, ні пітьми.
***
За день до того
— Тату, можна я поїду з Олею та Дариною в Одесу? У Дарининих батьків там дім. Гроші потрібні тільки на дорогу, ну й ще трохи з собою… — голос доньки був благальним.
Олександр завжди впізнавав, коли вона бреше. Інодиі він робив вигляд, що вірить, але не сьогодні. Він відклав газету й уважно подивився на Олену. Очевидно — брехня. Вуха палали, погляд блукав, а пальці нервово крутили край спідниці.
— І надовго? — спитав він спокійно.
— На тиждень, може, два, — оживилася Олена. — Море, свіже повітря. Набридло тут, як у закритому горщику.
— Отже, з Олею та Дариною? — перепитав Олександр.
Донька зрозуміла, що її викрили.
— Ну гаразд! Ти ніколи не дозволиш мені поїхати з Сергієм, тому я вирішила сказати неправду. У його родичів дійсно є хата в Одесі.
— Так і є. Не дозволю, — відповів він рішуче. — Кохання в твоєму віці — справа недовговічна. Ти хочеш, щоб ви поїхали просто вдвох?
— Я його люблю, — прошепотіла Олена, бліда від напруження.
— А він тебе? Кохання та бажання — не одне й те саме. Я знаю, як думають хлопці.
— Значить, не відпустиш?
— Ні. Через місяць у мене відпустка — тоді поїдемо.
Олена стиснула губи. Серце Олександра стиснулося — як вона схожа на свою матір!
— Сергій казав, що будемо жити з його тітками!
— Ні.
— Як же ти мене душиш! — вибухнула донька. — Я могла б просто втекти! Але я хотіла все зробити по-людськи.
— Значить, моя думка для тебе важлива. Тож послухай її, — Олександр узяв газету, але не читав.
Через рік ти подякуєш мені, доню.
— Тату, ну будь ласка… — Олена вглядалася в нього з безпорадністю.
— Досить.
Вона рвонула плечима, вийшла з кімнати та грюкнула дверима.
***
Скільки вже минуло років? Ніби вчора він сам упевнював Марію поїхати з ним до Львова на вихідні. Вона брехала батькам чи сказала правду? Її відпустили.
Вони повернулися щасливі. А потім Марія вступила до університету у Харкові, а він залишився в Києві. Там він зустрів Ірину. Він забув про все: про клятви, про Марію.
А потім вона прийшла до нього з новиною.
— Я вагітна.
Його охопив жах — він боявся втратити Ірину.
— Ти ж знаєш, що робити… — він говорив щось про юність, про те, що ще не готовий…
Марія плакала.
— Вже дванадцять тижнів.
— Чому так тягнула?! — він кричав. — У теперішній час це ж просто!
Вона пішла.
Він одружився з Іриною, і вони планували медовий місяць у Карпатах. Та одного дня в двері постукали.
Перед ним стояла бліда, виснажена Марія. І маленька дівчинка.
— Це твоя? — Ірина дивилася на нього.
Він почувався злочинцем.
— Ми разом вчилися, — пробурмотів він.
Марія залишила доньку й пішла. Ірина намагалася полюбити Олену, але через рік пішла.
***
Олександр увійшов до кімнати дочки й розповів їй усю правду.
— Я був молодий і нерозсудливий, — казав він. — Помилки залишаються назавжди.
— Є ж засоби…
— У вісімнадцять не думаєш про наслідки.
Наступного ранку Олена сама заговорила:
— Ти не можеш рятувати мене від помилок. Це моє життя. Ти не одружився знову, бо боявся помилитися. Але я маю право робити свій вибір.
— Але мами нема! Я твій батько, і я знаю…
Вона раптом закашлялася, кинулася до вікна, наче шукаючи повітря.
— Олено!
Його пронизала різка біль.
***
— Тату, ти чуєш мене?
Відкривши очі, він підхопив її слова:
— Я нікуди не поїду.
— А Сергій?
— Він і без мене не поїхав.
Олександр зрозумів: цей хлопець любить її.
— Запросіть його до нас.
— Ти найкращий тато, — Олена поцілувала його у щоку.
Через місяць вони сиділи за столом. Олександр дивився на них і думав: не варто боятися помилок. Треба просто жити.
