Він не такий, як ви гадали…
– Мама з татом приїдуть на вихідні, – промовила Мар’яна, намагаючись, щоб це звучало ненав’язливо. – Вони дуже хочуть з тобою познайомитися.
Богдан, який саме намазував вишневий джем на грінку, завмер. Повільно поклав ніж.
– Чудово, – відповів він, вимушено посміхнувшись. – Я… теж радий. Дуже.
Але Мар’яна знала його надто добре. Відразу помітила, як напружилися його плечі, як він ухилявся від її погляду.
– Бодю, усе буде добре. Вони обов’язково тебе приймуть, – м’яко сказала вона, беручи його за руку.
Він усміхнувся, але в очах стояли тривога й нерішучість.
– Мар’янко, твої батьки – інтелігентні, виховані люди… А я – подивися на мене: борода, тату, кільце в носі. Для них я – як кошмар із дитячих страхів.
– Для мене ти – найдобріша людина на світі, – спокійно відповіла вона. – І вони це побачать. Побачиш.
Наступний тиждень пролетів у клопотах. Мар’яна готувала квартиру, перечитувала улюблені рецепти мами й витирала кожну пляму. Богдан мовчки допомагав: повісив нові штори, купив свіжі квіти, але кожен вечір виходив на балкон курити, занурений у свої думки.
І ось настав той день. Мар’яна нервово підправляла серветки, вдсоте переставляла тарілки. Богдан, одягнений у білу сорочку з закатаними рукавами, стояв перед дзеркалом і старанням заглажував неслухняне чуб.
Задзвонив домофон.
– Я відчиню, – видихнув він і вийшов у передпокій.
На порозі стояли її батьки – Олена Михайлівна і Володимир Іванович. Мати дивилася на Богдана очі, ніби перед нею з’явився привид. Батько нахмурився, переводячи погляд з його татуйованих рук на кільце в носі.
– Добрий день, – спокійно сказав Богдан, простягаючи руку. – Я Богдан. Дуже приємно.
Батько спробував не минати долоню, але, витримавши паузу, все ж стиснув її. Олена Михайлівна, відчувши напругу, перша взяла себе в руки:
– Ну що ж, проходьте. Мар’янка нас чекає, так?
Мар’яна вийшла з кухні, сяючи напруженою усмішкою. Міцно обняла батьків, потім взяла Богдана за руку й повела в кімнату.
Вечеря проходила у важкій мовчанці. Мати розглядала Богдана, ніби намагаючись розгадати загадку. Батько ставив сухі, чіткі запитання. Ким працює? Як довго разом? Де його рідні?
Коли Богдан згадав, що працює ветеринаром, матинасуп підняла брова:
– Ветеринар? Несподівано. На вас не схоже…
Він лише кивнув:
– Так, чуваю це часто. Але тату – це не діагноз.
Настала коротка пауза, яку перервав Володимир Іванович:
– А чому саме тварини?
Богдан глибоко вдихнув:
– У дитинстві я підібрав збитого пса. Він був при смерті. Ми з мамою відвезли його до клініки. Тоді я вперше побачив, як лікар бореться за життя безмовного пацієнта… І зрозумів – хочу робити те саме.
Володимир Іванович несподівано пом’якшав. Раптом почав розпитувати про випадки з практики, розповів, як колись витягував кота з люка.
До кінця вечора атмосфера помітно потеплішала. Богдан розказував, як тварини відчувають доброту, як він годинами виліковує тих, кого інші вже відкинули.
Коли батьки збиралися йти, Олена Михайлівна раптом підійшла й обняла його.
– Дякую за щирість, – прошепотіла вона. – Я була… неправа.
Володимир Іванович міцніше стиснув йому руку:
– Бережи мою доньку. Вона в нас одна така.
Коли двері зачинилися, Богдан з полегшенням видихнув:
– Я думав, твоя мама зараз почне хрестити мене і кропити свяченою водою.
Мар’яна засміялася й притулилася до нього:
– А я знала, що вони тебе полюблять. Бо ти – найкращий.
Вони стояли в тиші, обійнявшись, а поряд на підвіконні солодко спав рудий кошеня – той самий, якого Богдан колись врятував.
– І все ж… як дивно влаштоване життя, – прошепотів він. – Якби не ти, не цей малий, ми б, можливо, навіть не розмовляли б…
– А зараз у нас є ціла історія для майбутніх дітей, – усміхнулася Мар’яна.
– І батьки, які мене не вигнали, – додав він.
І обидва засміялися – легко, щиро, з розумінням, що справжнє щастя – це коли тебе приймають таким, який ти є.
