Він покинув мене з трьома дітьми та літніми батьками, щоб втекти з коханкою в Італію.
Я не змогла його втримати.
Все почалося в мій день народження.
Тоді я жила в маленькому селі, грошей було обмаль, а у вітринах міських магазинів стільки всього гарного, що очі розбігалися.
Особливо мене привабила пара босоніжок.
Я стояла, розглядала їх, уявляючи, як гуляю в них головною вулицею, а всі обертаються на мене
Раптом хтось легенько торкнувся мого плеча.
Обернувшись, я побачила посміхаючогося чоловіка.
Гарні, правда? кивнув він у бік босоніжок.
Так прошепотіла я, не відводячи очей від вітрини.
Підемо на каву. Якщо куплю тобі ці босоніжки, підеш зі мною на побачення?
Я знала, що виглядаю наївною і смішною, але в той момент мені було все одно.
Гаразд, відповіла я.
Я хотіла цей подарунок. Хотіла хоча б на одну вечірку почуватися особливою.
Ми сіли в кавярні, він замовив мені торт, і я почала розповідати йому свою історію.
Розповіла, що мої батьки померли.
Частина правди була.
Батька я й справді поховала, а матір
Матір я «поховала» ще в дитинстві, бо вона кинула мене немовлям.
Я подавала це так, щоб викликати в нього жалість.
І це спрацювало.
Так все й почалося.
Я все частіше приїжджала до міста, і ми бачилися.
Його звали Олег. Він привів мене до себе, оточував турботою.
Спочатку босоніжки, потім сукні, прикраси, парфуми.
Але ні, я не стала його коханкою заради подарунків.
Я кохала його.
Думала, він теж мене кохає.
Та я була наївною.
Помилилася завагітніла.
І чекала почути будь-що, окрім:
Нам треба розійтися.
Викручуйся сама.
Зроби аборт.
Але він сказав інше:
Переїжджай до мене. Ми виховаємо цю дитину разом.
Я була на вершині щастя.
Він одружився зі мною.
Думала, доля нарешті посміхнулася мені.
Але одного дня у двері постукали.
Я відчинила і ледь не впала.
На порозі стояла моя мати.
З мішком квашеної капусти, ніби ми бачилися вчора.
Сусід розповів їй, де я тепер живу.
Вона хотіла помиритися.
І Олег довідався правду.
Дізнався, що я брехала.
І його кохання миттєво зникло.
Він кричав, називав мене сільською обманницею, питав, чи мій батько теж вилізе з могили, якщо я так легко викидаю людей зі свого життя.
І вигнав нас усіх.
Мене, матір і її капусту.
Я знову повірила йому і знову помилилася.
Повернулась до діда з бабою.
Відправила матір геть.
І залишилася сама з дитиною.
Та Олег повернувся.
Давай знову будемо разом, сказав він. У нас є син.
І я йому повірила.
Наївно думала, що кохання подолає все.
Але він не забрав мене до себе.
Ми оселилися в його батьківському домі літніх людей, які потребували догляду.
Я погодилася.
Робила все для нього, для його батьків, для нашого сина.
Потім я знову завагітніла.
Одного разу ми посварилися, і він у гніві нагадав мені:
Не забувай, що ти тут лише гостя!
Ці слова пройняли мене ножем.
Але я залишилася.
Вірила, що кохання переможе.
Коли народилася друга дитина, він сказав, що грошей немає, його справи загинули.
Ми стали рівні: в мене нічого не було, і в нього теж.
Потім зявився третій.
Я думала, тепер уже нічого не зміниться, що ми будемо разом, що б не сталося.
Він працював все більше. Виходив рано, повертався пізно.
Я думала, він старається для сімї.
Не бачила, як усе розвалюється.
А потім він оголосив:
Більше так не можу. Тут немає майбутнього. Їду за кордон.
Я йому повірила.
Він був виснажений, пригнічений, зламаний.
Я навіть погодилася нехай їде, нехай спробує знайти щастя деінде.
Але потім випадково дізналася правду.
В аеропорту було два квитки на рейс до Італії.
Один на його імя.
Другий на імя жінки, з якою він мав стосунки вже роки.
Я все зрозуміла.
Але не змогла його зупинити.
Він пішов.
А я залишилася.
З трьома дітьми.
З його батьками, які стали мені рідними.
У порожньому домі з серцем, сповненим болю.
Не знаю, як жити далі.
Просто сподіваюся, що одного дня буде не так боляче.
