Коли ми з Ігорем одружилися, мені було двадцять, а йому — лише вісімнадцять. Ми не планували родину так рано, але дві смужки на тесті вирішили все за нас. Через дев’ять місяців я народила двійню — двоє чарівних дівчаток. Нас було троє — і попереду ціле життя. Ми були молоді, наївні, але сповнені надій.
Жили скромно, грошей постійно не вистачало. Ігор крутився як міг: вдень — на заводі, вночі — на складі, підробляв вантажником, збирачем меблів, де тільки доводилося. Я, незважаючи на малих дітей, старалася заробляти вдома — в’язала, шила, писала тексти на замовлення. Було важко, іноли руки опускалися, але ми трималися. Коли дівчатка підросли, пішли до садочка, я влаштувалася на гарну роботу, а через рік мене навіть підвищили. Ми розплатилися з боргами, змогли собі дозволити відпустку, почали дихати вільніше.
П’ятнадцять років. П’ятнадцять років ми були разом. Разом ростили дочок, разом тягнули побут, ділили клопоти й радощі. Але щось зламалося. Я почала помічати, що Ігор змінюється. Віддаляється. Раніше він поспішав додому, а тепер все частіше залишався «на роботі». Хоч змінив її вже давно, і графік там був ідеальний. Він казав — чергування, аврал, допомога другу. А я вірила. Вірила, бо була впевнена — ми одна команда.
А потім моя інтуїція загула, наче сирена. Я перевірила його телефон. Дзвінки, листування, геолокація. Усе стало на свої місця: мій чоловік мені зраджував. І робив це давно. Регулярно. Холоднокровно. З цинізмом.
Я сіла навпроти нього і виклала все. Сподівалася, що це помилка, що я щось не так зрозуміла. Але він подивився у вічі й… зізнався. Сказав, що зустрів свою першу любов — Марійку, ту саму, ще зі школи. Що все це час не міг забути її. І що тепер, нарешті, зрозумів, кого кохає.
Я вигнала його. Без вагань. Він ще намагався м’ятися, не одразу пішов, перебрався до матері. Вона дзвонила мені, благала пробачити, казала, що він заплутався. А я не слухала. Подала на розлучення. Я горіла від образи й болю. Він зрадив не лише мені — він зрадив нашій родині. Нашим дітям.
Пройшов час. Він знову почав з’являтися. Говорив, що сумує, що хоче бути поряд. Я була насторожена, але дівчатка тягнулися до нього. Вони не розуміли, що відбувається, і я намагалася не вішати на них нашу дорослу драму. Поступово ми знову почали спілкуватися. Їздили до парку, ходили в кіно, навіть зробили невеликий сімейний виїзд на природу. Все ніби налагодилося. Він повернувся додому, хоч і неофіційно. Ми знову стали родиною.
І ось — новий поворот. Я дізналася, що вагітна. Термін — два місяці. Всередині все тремтіло. Невже він знову втече? Ігор на словах був зі мною, але на ділі… все частіше ночував у матері. А Марійка — та сама шкільна любов — буквально не злазила з телефону. Я навіть зустрілася з нею. Сподівалася, що зможу поговорити по-людськи, пояснити, що в нас діти, що я чекаю дитину. А вона лише знизала плечима: «Я тут ні до чого. Хай сам вирішує».
Він вирішив. Поїхав до неї. Мене, вагітну, лишив саму. Сина не визнав. Подивився на нього лише раз. Один. І зник.
Пройшло майже два роки. Я рощу сина сама. Допомагають батьки. Дівчатка підросли, все розуміють, хоч й роблять вигляд, що ні. А Ігор… Ніби викреслив нас із свого життя. Я не пишу, не дзвоню. Я навчилася жити без нього. Але в душі — прірва. Біль від зради чоловіка — це одне. А біль від того, що батько кинув своїх дітей заради якогось минулого — це зовсім інша історія. Історія, яку я не хотіла б пережити ще раз.
