**Щоденниковий запис**
Набридливим дзвінком повідомили, що хтось прийшов. Наталка скинула фартух, витерла руки й пішла відчиняти. На порозі стояла донька з молодим хлопцем. Жінка впустила їх у квартиру.
— Привіт, мамо, — поцілувала її в щоку донька. — Знайомся, це Віталік. Він буде жити з нами.
— Добридень, — кивнув хлопець.
— А це моя мама, тітонька Наталка.
— Наталія Олексіївна, — виправила вона доньку.
— Мам, що в нас на вечерю?
— Горохова каша з ковбаскою.
— Я не їм горохову кашу, — оголосив хлопець, роззувся й пішов у кімнату.
— Ну ти що, мам, Віталік не їсть горох, — Марічка скривила обличчя.
Він сів на диван, кинувши рюкзак на підлогу.
— Це, власне, моя кімната, — сказала Наталія.
— Віталіку, йди, покажу, де житимемо, — покликала донька.
— А мені тут подобається, — буркнув він, підводячись.
— Мам, а ти придумай, чим нагодувати Віталіка.
— Не знаю… Залишилася тільки половинка упаковки ковбаси, — знизала плечима Наталка.
— Піде, з гірчицею, хлібцем, — відгукнувся він.
— Чудово, — пробурчала Наталка, йдучи на кухню. — Раніше котят та цуценят таскала, а тепер — ось це. Ще й годуй.
Вона наклала собі каші, поклала дві смажені ковбаски, поставила салат із помідорів і почала їсти.
— Мам, а чого ти тут сама? — зайшла донька.
— Бо прийшла з роботи й хочу їсти, — відповіла Наталка, жуючи. — Хто голодний — нехай сам накладає. І ще питання: чому Віталік буде жити у нас?
— Як чому? Він мій чоловік.
Наталка ледь не подавилася.
— Як чоловік?!
— Ну так. Я вже доросла й сама вирішую, за кого виходити. Мені, до речі, дев’ятнадцять.
— На весілля мене навіть не запросили.
— Якої весілля? Просто розписались. Раз ми подружжя, то й житимемо разом, — Марічка подивилася на матір.
— Ну, вітаю. А чому без весілля?
— Якщо в тебе є гроші, віддай нам — ми знайдемо, куди їх прилаштувати.
— Зрозуміло, — Наталка продовжувала їсти. — А чому саме у нас?
— Бо в них однокімнатна, і там ще троє живуть.
— То варіант знімати квартиру не розглядався?
— Навіщо, коли є моя кімната? — здивувалася донька.
— Ясно.
— Ну то даси нам поїсти?
— Мар’яно, каструля на плиті, ковбаса на сковороді. Холодильник не пустий — беріть і їжте.
— Мам, ти не розумієш, у тебе тепер ЗЯТЬ, — наголосила донька.
— І що? Мені треба у танок пуститися на честь цього? Мар’яно, я втомилася, годі вже цієї комедії. У вас руки є — обслуговуйте себе самі.
— Ось чому ти сама!
Донька вийшла, грюкнувши дверима. Наталка поїла, помила посуд, витерла стіл і пішла до себе. Переодягнулася, взяла спортивну сумку й поїхала до спортзалу. Вона любила вільний час і кілька разів на тиждень ходила плавати.
О десятій повернулася додому. Очікувала гарячої чашки чаю, але кухня була в хаосі: хтось намагався готувати. Кришка від каструлі зникла, і каша пересохла. Упаковка від ковбаси валялася на столі, поруч — зачерствілий хліб без пакета. Сковорода підгоріла, а її покриття хтось пошкрябав виделкою. У мийці — гора посуду, на підлозі — солодка пляма. У повітрі пахло цигарками.
— Оце новинка. Марічка ніколи так не свавила.
Наталка відчинила двері до кімнати доньки. Молоді пили вино й курили.
— Мар’яно, прибери на кухні. Завтра купиш нову сковороду, — сказала вона й пішла, не зачинивши двері.
Донька кинулася за нею.
— Чому саме ми маємо прибирати? І де я візьму гроші? Я не працюю, я вчуся. Тобі шкода посуду?
— Слухай, у цьому домі є правила: поїв — прибери, набезобразничав — виправ, щось зламав — купи нове. Кожен дбає про себе сам. І так, шкода сковороди, вона коштує не пять гривень.
— Ти просто не хочеш, щоб ми тут жили! — вибухнула донька.
— Так, — спокійно відповіла Наталка.
— Але ж це частково й моя квартира!
— Ні. Я її заробила, я купила. Ти лише прописана. Вирішуй свої проблеми за свій рахунок. Хочеш жити тут — дотримуйся правил.
— Я вже ціле життя під твоїми правилами! Я вийшла заміж, і тепер ти мені не вказівка! — скрикнула Марічка. — До того ж, ти вже пожила — віддай нам квартиру.
— Я вже віддаю вам лавку біля під’їзду. Так, вийшла заміж? Не запитала мене? Ночуєш або сама, або з ним, але не тут.
— Так і знай, ти мені більше не мати! І онуків не побачиш!
— Яке лихо, — усміхнулася Наталка.
Вона глянула на руки — декілька нігтів були зламані.
— Одні збитки.
Після їхнього від’їзду вона вимила кухню, викинула кашу й сковороду й змінила замки.
Через три місяці біля рТим часом Марічка повернулася додому сама, а Віталік як зник у воду, навіть про гроші на сковороду не спитав.
