Сонце занурювалося в карпатські полонини, коли Соломія, тримаючи в долонях крихту житничного хліба останній дарунок матері, що розчинялася уві сні наче тінь верби над ставком усвідомила, що рятувальний круг втрачених клятв ніколи не буває сплетений із грошей чи докорів, а лише з тиші, де лунає шелест власного серця, котре вчить дихати під водою часу.
Він врятував мені життя, а я зруйнувала його
