Он забрав сина з собою — і це був лише сон…
Оксана зустріла Олега на танцях у місцевому клубі у Вінниці. Він одразу помітив її — високу, струнку дівчину з веселими очима, що сміялася безтурботно. Весь вечір він не відходив від неї ані на крок, а потім запропонував провести додому.
— Завтра прийду ввечері, погуляємо? — спитав він на прощання.
— Приходь, — тихо відповіла вона, відчуваючи, як серце затріпотіло.
Так почалася їхня історія. У селі чутки розлітаються швидко — скоро всі знали: у Оксани з’явився парубок. Люди перешіптувалися:
— Та у них же скоро весілля! Він за нею, як тінь. А що, пара гарна, обидва розумні.
Олег не зволікував — незабаром зробив їй пропозицію. Влаштували галасливе весілля на все село. Молоді оселилися в будиночку, який Олег збудував власноруч — адже змалку вмів працювати руками. Незабаром у них народився син. Все було добре. Спочатку.
Але з часом Олег став частіше затримуватися у сусідів — то допомогти, то щось полагодити. Часто його частували. Щедро. Спочатку це виглядало невинно, але потім увійшло в звичку.
— Олежку, годі вже по чужих хатах блукати, — нарікала Оксана. — Втомилася бачити тебе щовечора під чаркою.
— Та що ти, з людьми посидів. Я ж удома все роблю.
Син підріс, Оксана вийшла на роботу, залишаючи хлопчика у бабусі. А Олег продовжував «допомагати». Та день за днем він повертався додому все частіше навеселі. Стався розлад. Сварилися все частіше. Одного разу навіть розійшлися на тиждень, але заради сина вона його пробачила. Він обіцяв виправитися. І справді — певний час все було добре. Поки не почалося знову.
Оксана не раз збиралася піти. Та син любив батька. Коли Олег був тверезий, він проводив з ним години, вчив його, грав, майстрував щось. Заради сина Оксана терпіла. І все сподівалася: може, опам’ятається. Може, повернеться той турботливий чоловік, за якого вона вийшла заміж.
Але роки й втома взяли своє. Олег почав хворіти, слабшати.
— Ходімо до лікаря, — умовляла дружина.
— Дурниці. Відлежуся — і пройде. Я ще молодий.
На огляд він пішов лише тоді, коли вже не міг піднятися з ліжка. Діагноз був жахливим. Лікар лише похитав головою:
— Чому так пізно? Боюся, у нас мало часу…
Оксана доглядала за ним до останнього. Біль, безсилля, сльози — все переплелося. А потім Олега не стало. Все село прийшло провести його. Навіть ті, хто не схвалював його пиятики, — поважали його як чоловіка й майстра.
На сороковий день Оксані приснився сон. Чоловік стояв у тіні й говорив:
— Ну як тобі без мене? Радій, поки можеш… Але пам’ятай: сина я заберу з собою.
Вона прокинулася в холодному поту. Побігла до дитячої. Син — дванадцятирічний Данилко — мирно спав. Вона нікому не розповіла про цей сон. Але з того дня почала оберігати хлопчика ще пильніше. Стежила, непокоїлася за кожну дрібницю. Чоловік більше не снився. Сон ніби забувся… але тривога лишилася.
А за півроку Данилко не повернувся зі школи. Автомобіль. Випадковість. Його не стало.
Оксана не витримала — біль розривав груди, душив, не давав спати. Після похорону вона ледве розмовляла. Лише через місяці навчилася знову дихати. Потім — повільно — почала повертатися до життя.
Вона вийшла заміж за удовця з двома доньками. Старалася бути гарною матір’ю, потім у них народився спільний син. Ніби все налагодилося. Але серце вже ніколи не було колишнім. Данилко лишився в ній назавжди. Її перший син. Забраний батьком. ТиВона вже ніколи не зможе забути того дня, коли побачила його останній раз — маленьку ручку, яка махала їй на прощання.
