Він сказав, що я «не гожуся бути батьком» але саме я виховував цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Оксана почала пологи, я був у іншому кутку області на мотофестивалі. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Часу, якого не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Я памятаю, як тримав у руках ті крихітні клубочки, що метушилися у реанімації. Від мене пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них Настю, Соломію та Дениса і зрозумів: я не піду звідси.
Нічні покатушки змінилися на нічні годування. Хлопці з майстерні підміняли мене, щоб я встигав забрати дітей із садка. Я навчився заплітати Соломії коси, заспокоювати Настю під час її спалахів гніву, умовляти Дениса зїсти щось окрім макаронів із маслом. Я перестав їздити у далекі мотопробіги. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхові ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим між грипами та кишковими інфекціями. Я не був ідеальним, але я був поруч. Кожен божий день.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було у свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Оксану під час вагітності. За її словами, він сказав, що трійня «не вписується у його стиль життя».
А тепер? Він хотів забрати їх.
І він прийшов не один. З ним була соціальна працівниця на імя Марія. Вона оглянула мої забруднені мастилом комбінезони й заявила, що я не є «належним середовищем для довгострокового виховання цих дітей».
Я не вірив своїм вухам.
Марія оглянула нашу невелику, але охайну хату. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Вона усміхалася лагідно. Робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався на моїй татуйовці на шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Настя сховалася за мною. Денис почав плакати. Соломія запитала: «Цей дядько буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
І ось слухання через тиждень. У мене є адвокат. Хороший. Клятий дорогий, але воно того варте. Моя майстерня ледве тримається, бо я все тягну сам, але я продав би навіть останній ключ, аби лишитися зі своїми дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Перед слуханням я не міг спати. Сидів за кухонним столом, у руках тримав малюнок Насті я веду їх за руку перед нашим будинком, а в кутку сонце й кілька хмарин. Прості дитячі каракулі, але, якщо чесно, я виглядав у тому малюнку щасливішим, ніж коли-небудь у житті.
Вранці я вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Оксани. Соломія вийшла з кімнати й сказала: «Дядьку Тарасе, ти схожий на священика.»
«Сподіваюся, суддю це вразить,» спробував пожартувати я.
Судовий зал був ніби з іншого світу. Усе бежеве й блискуче. Віталій сидів навпроти мене у дорогому костюмі, удаючи турботливого батька. Він навіть приніс фотографію трійні у купленій рамці ніби це щось доводить.
Марія зачитала свій звіт. Вона не брехала, але й не намагалася помякшити тон. Вона згадала «обмежені ресурси для навчання», «занепокоєння емоційним розвитком» і, звичайно ж, «відсутність традиційної сімейної структури».
Я стискав кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від того дзвінка про Оксану до того, як Соломія зблювала мені на спину під час довгої дороги, а я навіть не здригнувся. Я розповів про затримку мовлення у Насті й про те, як влаштувався на другу роботу, щоб оплачувати логопеда. Я розповів, як Денис навчився плавати лише тому, що я пообіцяв йому котлету по-київсь
