«Він схожий на твого зниклого сина,» прошепотіла моя наречена. І те, що сталося далі, вразило всю вулицю.
Марко Ковальов не був звиклий до подорожей пішки. Він був із тих чоловіків, які приїжджали на машині з водієм, оточені помічниками, а місто обходило його, ніби вже знало його місце. Але сьогодні було інакше. Його наречена, Вікторія Лисенко, наполігла, щоб він пройшов останні кілометри до її дому. «Літнє світло надто гарне, щоб ним не користуватися», сказала вона.
Вона йшла посеред вулиці, коли раптом зупинилася. Її рука впилася в руку Марка, нігті втопилися в його шкіру.
Марку… прошепотіла вона, не дивись відразу, але там, навпроти, сидить хлопчик.
Марко перевів погляд.
Хлопчик був босоногий, сидів на краю камяного бордюра, підтягнувши коліна до грудей. У нього було тонке, витончене обличчя, світле волосся та ямочка на лівій щоці деталь, яку Марко запамятав, як шрам. Але його очі… Вони змусили Марка забути, як дихати. Глибокі, блакитні, як море. Такі самі, як у його покійної дружини.
Такі самі, які він не бачив дванадцять років. З того дня, коли його пятирічний син зник у переповненому парку.
Він схожий… почала Вікторія, голос її був ледь чутним.
На мого сина, докінчив Марко. Ці слова були гіркі, як іржа.
Поліція давно перестала дзвонити. Пошукові загони розійшлися. Плакати зі зниклими замінили на нові обличчя. Але Марко ніколи не міг забути кімнату сина незастелене ліжко, іграшкові машинки, вишикувані на полиці, ніби син ось-ось увійде у двері.
І ось… Він тут. Чи це він?
Вікторія підійшла першою, присіла перед хлопчиком.
Малюк, з тобою все гаразд?
Хлопчик ледве підвів очі.
Все добре, пробурмотів він, але голос його був хрипким, ніби він не розмовляв днями.
Як тебе звати? запитав Марко, горло його було стиснуте.
Данило, відповів хлопчик.
Серце Марка забилося швидше. Його сина теж звали Данилом.
Перш ніж Марко встиг ще щось сказати, погляд Данила пересун
