Він присів біля старенької вівчарки. Вона подивилася на чоловіка з таким сумним, безнадійним поглядом і відвернулася. Вірити людям вона перестала вже давно. І все про них знала
На Лівому березі, серед типових київських багатоповерхівок, цю компанію називали просто собача зграя. Але Василь, який мешкав в одній з квартир, завжди поправляв: «Та це не зграя, це пятеро собак, що тримаються разом, аби вижити».
Головною серед них була стара вівчарка видно, колись домашня. Вочевидь, її покинули попередні господарі, поїхали з Києва, навіть не озирнувшись. Саме вона і згуртувала решту, оберігала, водила, не дозволяла розсипатися цій маленькій сімї.
Василь підгодовував їх щодня. Зранку, прямуючи до роботи у центр, ввечері повертаючись додому. Коли він зявлявся, пять хвостів, хто піднятий догори, хто закручений бубликом, починали шалено махати, ніби маленькі гвинти. У їхніх очах стільки радості було, що серце стискалося. Вони підстрибували, тикали мокрими носиками в його долоні, лизали руки. Там було все вдячність, довіра, надія.
На що може сподіватися пес, якого одного разу просто кинули вмирати на вулиці? Але вони вірили. Сподівалися. Любили. І Василь ніколи не виходив до них з порожніми руками знали, що чекати, і завжди дочекалися.
Але того ранку до його ніг підбігло лише четверо. Вони скиглили й злякано дивилися на дальній кут вулиці. Василь одразу зрозумів щось сталося.
Зітхнувши, набрав начальника попередив, що затримається.
На самому кінці старої вулиці, тихому куточку Дарниці, під бузковими кущами лежала стара вівчарка. Її зачепила машина. Там був крутий поворот, водії часто гнали, не знижуючи швидкість. Цього разу не пощастило.
Чотири песики жалібно завивали, заглядаючи Василю в очі він був єдиною людиною, якій довіряли.
Василь присів біля вівчарки. З її очей текли сльози. Вона подивилася на нього приречено і відвернулася. Надія зникла давно. Людей вона бачила до болю багато. Єдине, що її хвилювало що буде з тими чотирма, за яких відповідала.
То як? Болить, так? тихенько спитав Василь і дістав телефон.
Обговорив із начальством лікарняний і пригнав авто. Обережно переніс собаку на заднє сидіння. Чотири її подружки крутилися біля ніг, терлися об руки ніби дякували.
У ветлікарні лікар оглянув вівчарку й зітхнув:
Краще приспати Багато переломів, шансів мало, лікування коштує дорого тисяч двадцять гривень, може й більше
Але шанс є? перебив Василь.
Залишаємо шанс неохоче погодився лікар. Та лише страждатиме. Чи варто?
Варто, впевнено відповів Василь. Для мене це важливо. І для неї. А ще її чекають чотири собаки. Як я їм в очі потім дивитимусь?
Доктор уважно подивився, кивнув:
Добре, починаємо.
Через тиждень Василь забрав вівчарку з клініки. Чотири песики весь час не відходили від дверей його квартири. Їхнє радісне гавкітання, коли вони нарешті побачили свою «старшу», було таким гучним, що навіть травмована вівчарка пожвавішала і спробувала лизнути друзів.
Василь заніс її до помешкання, а потім вийшов до решти. Розповів, ніби справжній учитель, про те, що дім це відповідальність. Що тепер не можна все те, до чого звикли на вулиці.
Песики сиділи мовчки, слухали уважно. Василь зупинився, усміхнувся:
Ну, і що? Чого чекаєте? Заходьте!
Відчинив ворота.
Вівчарка встала на лапи набагато швидше, ніж усі думали. Постійно намагалася бігти до своїх, а Василь суворо слідкував, щоб не перевтомлювалася. Коли все зажило, він одягнув на неї особливий нашийник золотий, з маленьким дзвіночком.
Тепер він виходив раніше на роботу. Перехідною вулицею йшов з пятьма собаками чотири веселі, зі смішними хвостами-бубликами, і одна велика, поважна вівчарка в золотому нашийнику з дзвіночком.
Ти б тільки бачив, як вони озираються Тепер у них є дім. А в неї нашийник. І йде вона, голову підняла високо, вся горда.
Тобі не зрозуміти ти ж ніколи не мав такого нашийника з дзвіночком. А кожній собаці ясно: так ходить та, кого поважають.
Отак і йдуть людина, що не пройшла повз, і пятеро собак, які не розучилися сподіватися й любити, навіть після людської зради.
Ідуть і радіють. Чому саме не знаю. Може, один одному. Може, сонцю. Може, тому, що любов таки є у цьому світі.
І коли дивишся їм у очі, розумієш: поки погляд такий не все втрачено.
