ВІН ПРИЙШОВ… БО ЛЮБИТЬ
Михайло переїхав у село Верхня Долина з сусіднього району. Спочатку оселився у старенькій хаті, яка дісталася від далекої родички — тимчасово, поки будував власне житло. І ось одного вечора, коли прикручував останні дошки на веранді, він помітив її — струнку, охайну жінку, схожу на городянку, яка йшла від зупинки. Марія. Так звували його сусідку.
— Красуня… І яка стать, — подумав він. — Справжня жінка.
Через кілька днів він зустрів її біля сільського магазину. Не став мудрувати:
— Ти — Марія, я в сусідів питав. А я — Михайло. Давай познайомимося?
Вона зніяковіла, але в душі сяяла — такий чоловік звернув увагу саме на неї! Михайло не відступав, і вони почали зустрічатися. А через рік він простягнув їй коробочку з перснем…
…Минуло багато років. Зараз Марії п’ятдесят вісім, Михайлові — на три роки менше. Вони живуть удвох у затишній хаті з новою верандою. Син — дорослий, давно виїхав до іншого краю, живе з родиною. У них росте онука — п’ятирічна Софійка, єдина та обожнювана.
Марія того дня чекала Михайла з роботи. Він був у полях — весняна сівба добігала кінця. Вона зварила борщ, накрила на стіл і задумалася біля вікна:
— Щось мій Михайло затримується… Обіцяв, що сьогодні вже закінчать.
Сидячи біля вікна, вона поринула у спогади. Дитинство було важким. Народилася у багатодітній родині — шестеро дітей, вона була старшою. Хатинка крихітна, у ній — батьки, дідусь по батькові й галаслива юрба дітів. Батьки зранку до ночі на роботі, а Марія з дідусем — на господарстві.
Коли вона розповідала про це онуці, та не розуміла:
— Бабусю, а в що ти гралася, якщо іграшок не було?
— У що попало, Софійко… камінчики, палички, клаптя…
Розповідати далі не стала — ще рано було онуці зрозуміти все це.
Батько Марії був теслею — руки золоті, його часто наймали. Платили непогано, але ввечері на столі мала стояти пляшка. Веселий приходив, мати бурчала, але дітей не ображав, навпаки — ласкавий був.
Ялинок у них вдома не ставили. Першу прикрашену ялинку, яку побачила Марія, було в школі. Там було справді весело та чарівно.
Коли помер батько, Марії було лише дев’ять. Через два місяці не стало й дідуся. Мама залишилася сама з шістьма дітьми. Сусіди допомогли з похоронами, але жити стало неймовірно важко.
— Мамо, а як же ми тепер? — шепотіла Марія.
— Не знаю, доню… Але будемо. Куди подінемося?
Дитинство закінчилося. Марія стала няньою для молодших, готувала, прибирала, годувала малих. Мрії про подружок та ігри — забутися. Тільки влітку трохи легше: город, господарство — хоч і важко, але звично.
Коли Марії виповнилося десять, вона впала з повітки — посковзнулася, коли тяглася за сіном. Рука пошкодилася серйозно. Лікарі намагалися врятувати рухливість, але пальці так і не стали колишніми. Після цього багато чого робити їй було важко. Навчання давалося непросто, але вона старалася.
Після восьмого класу відправили навчатися до технікуму. І ось там вона, нарешті, відчула себе щасливою. Друзі, повага, хвалили її за старанність — особливо в шитті.
— Маріє, молодець! Подивіться, як акуратно у неї виходить!
Вона навіть їздила з групою за кордон — серед найкращих студентів. На канікулах привозила додому подарунки: одяг для братів і сестер шила сама. Саму себе рідко радувала, більше — для рідних.
На другому курсі закохалася в Олег. Добрий, веселий, турботливий. Вони зустрічалися, вона мріяла про весілля. Але мати була різкою:
— Яке заміжжя? З такою рукою ти нікому не потрібна… Самотність — твоя доля.
Слова врізалися в серце. Стосунки з Олегом поступово зійшли нанівець. Після навчання Марія влаштувалася на роботу, але через кілька років потрапила під скорочення. Повертатися довелося в село.
А там з’явився він — Михайло. Високий, гарний, працьовий. Збудував хату, оселився поруч. І помітив Марію…
І все почалося знову — але насправді. Він не звертав уваги на різницю у віці. Не лякали його ні її шрами на душі, ні понівечена рука. Він просто кохав.
Син у них виріс добрим, розумним. А тепер ось і онука радує.
І ось того вечора, коли борщ уже прохолоднішав, Марія побачила його крізь вікно. Михайло йшов стомлений, але усміхнений.
— Ну, любенька, усе! Сівба закінчена! Зараз трохи відпочину, — сказав він, заходячи.
Вона поправила йому комір, обійняла. А він — дивА він — дивився на неї, як і багато років тому, з тією самою любов’ю.
