Он пішов до «коханої все життя», а в результаті залишився сам: як Олена вистояла і знайшла справжнє щастя
— Оленко, пам’ятаєш, ми з тобою домовлялися завжди бути чесними?.. Маю сказати тобі правду: я закохався. В іншу. Пробач, але я йду. Вона — та сама, з якою хочу зустріти старість. Вона особлива, вона ніби… як зоряне небо. Ці почуття — вони справжні, величезні, як Всесвіт…
Коли Ігор говорив це, його очі сяяли, ніби він піднявся над землею. А Олена стояла навпроти, тримаючись за стілець, щоб не впасти.
— Ти в собі, Ігорю? Яка ще «любов усього життя»? А я — хто? Ти хоча б пам’ятаєш, що в нас донька? Півтора роки, Ігорю. Півтора. Я вдома сиджу, не працюю, а ти, у свої тридцять п’ять, раптом зіркою став і вирішив жити за почуттями?
— Оленко, я… — він спробував щось додати, але, наче втікаючи, замкнувся у ванній з телефоном. Мабуть, «злирався» з тим зоряним небом через месенджер.
Ввечері Олена плакала, обіймаючи сплячу Софійку. Ніч не спала, а вранці, швидко зав’язавши волосся і одягнувши дитину, пішла до свекрухи.
— Лено, ну що ти. Треба було міцніше чоловіка тримати. Ходиш, як жебрачка — один хвостик, стара кофта, а потім дивуєшся, що чоловік пішов. Зараз інші часи: все швидко, миттєво. Ось і Ігорко не став тягнути, зрозумів, що знайшов ту саму. Ти не перша, від кого чоловік пішов, і не остання. Приводь Софійку, допоможу, якщо що. А там — може, і собі кого знайдеш, — махнула рукою Наталя Миколаївна, ніби мова йшла не про сім’ю, а про застарілий товар.
Олена йшла додому, відчуваючи, як усередині щось загинуло. Надія. Ілюзії. Мрії. Все.
Вона плакала ще три дні. А потім підвелася, витерла обличчя і зробила головне: подала на аліменти. Заодно — на розлучення. Годі жити в ілюзії, що ще можна виправити. Нехай Ігор тепер отримує свободу, яку так хотів.
Свекруха іноді допомагала, але це більше схоже було на милостиню. Пачка підгузків — як благословення, кілька сотень на «солодощі» — з важливим виглядом. Мама Олени жила в іншому місті, надсилала трохи грошей, кожен раз по телефону жаліючись, як усе несправедливо. Олена слухала, стискала зуби і йшла далі.
Минув рік. Вона влаштувала Софійку до садка, вийшла на роботу. Перші місяці були пеклом: лікарняні, кашель, сльози, безсонні ночі. Але потім усе встоялося. Олена звикла. У новому житті було щось гарне: свобода, ясність, відсутність брехні. Іноди вона дивилася на батьків у садку, знервованих, втомлених — і думала: «Дякувати Богу, що я сама».
А потім одного разу свекруха подзвонила:
— Оленько! Радість у нас! Ігорко стане татом, уявляєш?
— Чудово. Здоров’я мамі і малюкові, — пробурмотіла Олена. І здивувалася — не заболіло. Значить, переболіла.
А через тиждень — новий дзвінок. І на тому кінці — істерика.
— Оленько! Лихо! Ігорко в аварію потрапив! У реанімації! Його Toyota — на смітник, сам ледь живий. Інвалід тепер… Лихо нам…
Олена затихла. Їй стало справді шкода. Все ж таки батько її дитини. Вони жили разом. Але шкода — це не причина забути все. І вже точно не причина повертатися в те життя.
Проте вже через кілька дній — новий дзвінок:
— Олено, ти зобов’язана забрати Ігорка додому. Доглядати за ним, лікувати. Я допоможу, як зможу. Треба його витягнути, Оленько!
— Я зобов’язана? З якої речі?
— Та ви ж майже чоловік і жінка. Тільки печатку забрали. У вас же донька! Він завжди запитував про Софійку, завжди любив її. І тебе теж. Просто помилився. Ми ж усі помиляємося.
— Помилився? Добре. Нехай тепер його жінка мрії його і виліковує. А я ні до чого.
— Вона його кинула! Сказала, що їй інвалід не потрібен. Раз у лікарні була — і все. У них дитина — вона хоче позбавитися, уявляєш?
— Уявляю. Тільки це все не мої проблеми. Він кинув мене і доньку, забув, хто ми. Бачився з Софійкою раз, алімен— Оленко, прошу тебе, він же тато Софійки, хай хоч побачить дитину… — плакала свекруха, а Олена, дивлячись у вікно на граючу доньку, тихо відповіла: «Нехай спочатку доведеть, що він справжній батько, а не просто чоловік, який колись забув про нас».
