Колись він пішов до коханки. А через дванадцять років повернувся і промовив лише кілька слів…
Ми з Володимиром одружилися одразу після університету. Здавалося, нас ніщо не зможе розлучити: молодість, спільні мрії, великі плани й та любов, яка тоді здавалася вічною. Я народила йому двох синів — Олега та Тараса. Тепер вони дорослі, у кожного своя родина, діти, клопоти. А поки вони були малими, я жила заради них. Заради родини, яка давно тріщала по швах — та я уперто робила вигляд, що не помічаю.
Володимир почав змінюватись ще тоді. Спочатку — невинні жарти, затяжні погляди на молодих продавщиць і випадкових перехожих. Потім — телефон, який він почав брати з собою у ванну або вимикати на ніч. Я все розуміла, та мовчала. Казала собі, що заради дітей треба терпіти. Що кожен чоловік може помилитись. Що це минуться.
Але не минуло.
Коли сини виросли і розлетілися власними шляхами, дім спорожнів. І стало ясно: між нами не лишилось нічого, окрім спогадів. Я більше не могла переконувати себе, що все це заради сім’ї. І коли в його житті з’явилася нова жінка — молодша, яскравіша, вільніша — він просто зібрав речі й пішов. Без скандалів, без пояснень. Просто двері зачинилися. І настала тиша.
Я не тримала його. Просто сіла на кухні й довго дивилася на охолонулий чай. Життя розділилося на «до» і «після». У «до» було двадцять вісім років шлюбу, поїздки на Карпати, ночі біля ліжка хворого сина, ремонт у кухні та суперечки за пульт. У «після» — порожнеча.
Я звикла. Вчилася бути одною. Жила тихо: без образ, без скандалів, без страху, що в телефоні чоловіка — чужі поцілунки. Інколи сумувала. Інколи згадувала, як він пив ранкову каву й нарікав, що я купую «не ту» сметану. Але дедалі частіше мені було спокійно. Теперішнє — хоч і самотнє — стало легшим, ніж минуле, де я завжди була «недостатньою».
Володимир зник із мого життя назавжди. Не дзвонив, не писав. З’являвся лише у розмовах із дітьми. Вони відвідували його, але зі мною про це не говорили. Ми, як дві паралельні прямі, жили в одному місті й жодного разу не перетнулися. Дванадцять років.
А потім він прийшов.
Це був звичайний вечір. Я збиралася вечеряти. Раптом — дзвінок у двері. Я відкрила… і ледь впізнала людину перед собою. Володимира ніби підмінили: згорблена постава, тьмяний погляд, незнайома нерішучість у рухах. Він постарів. Посів. Схуд. І стояв на порозі, мовчки, немов і сам не знав, навіщо прийшов.
— Можна зайти? — нарешті вимовив він. Голос був той самий. Але в ньому було стільки болю, що мої пальці скулені на ручці дверей задрижали.
Я впустила його. Ми мовчали. Розмова не ладилася. Слів було забагато — і жодне не підходило. Я налила чаю. Він обертав чашку в руках. Потім раптом видихнув:
— У мене більше немає дому. Та жінка… Ми не зійшлися. Я пішов. Тепер живу де попало. Здоров’я підвело. Все якось пішло не туди…
Я слухала. І не знала, як реагувати.
— Пробач, — тихо додав він. — Я тоді зробив помилку. Ти була єдиною. Зрозумів це надто пізно. Може, варто знову спробувати? Хоч почати спочатку…
У грудях защеміло. Передіною сидів чоловік, з яким я прожила півжиття. Батько моїх синів. Перший і, по суті, єдиний у моємуЯ глянула йому в очі — ті самі, що колись так палали любов’ю, а тепер були повні жалю й німої надії — і зрозуміла, що не зможу повернути те, що він одного дня так легковажно віддав.
