Я завжди боялася розлучення. Навіть думка про те, що мій шлюб може розпастися, здавалася мені жахом, до якого я ніколи не підійду. Я щиро вірила, що у нас із чоловіком усе гаразд, що ми — пара, яку не зламають ні роки, ні побут, ні труднощі. У нас була чудова донька — Олеся, у мене — власне архітектурне бюро у Львові, у нього — робота медбратом у приватній клініці. Жили спокійно, мірно, як мені здавалося — щасливо.
Але одного дня все змінилося.
Спочатку я гадала, що у нього просто важкий період. Богдан повертався додому дедалі пізніше, пояснюючи це завантаженістю, важкими змінами. Він дратувався через дрібниці, відмовлявся йти на прогулянки, не слухав, коли я говорила. А коли я одного разу в сльозах запитала, що з нами коїться, він втомлено кинув: «Я виснажений. Ти заважаєш мені навіть вдома. Перестань чіплятися».
Я замовкла. Стала менше лізти, сама гуляла ввечері, вечеряла наодинці. Він виходив зранку й повертався опівночі. Наче чужий.
Моє серце відчувало: він не сам. Але я відганяла ці думки. Поки одного дня не почула розмову, яка розставила все на свої місця.
Я щойно повернулася з чергової прогулянки, коли почула голос чоловіка у спальні:
— Кохана, я все владнаю. Обіцяю, піду від неї. Трохи почекай. Не сердься, Ірусе… будь ласка, не клади слухавку…
Я завмерла. Потім увійшла на кухню й влаштувала істерику. Всередині мене все вибухнуло. Він не виправдовувався. Не пояснював. Просто мовчазно зібрав речі й пішов. До неї. До своєї нової «коханої».
А я лишилася. У порожній квартирі, із фотографіями на стінах, де ми ще були родиною. Місяці тяглися як вічність. Я не могла ні їсти, ні спати, ні працювати. Навіть Олеся, хоч і намагалася підтримати мене, не могла заповнити цієї порожнечі. Іноді клієнти запрошували мене на каву після зустрічей, робили компліменти — я ввічливо відмовлялася. Мені здавалося, я більше не здатна нікого полюбити.
А потім з’явився він — Олег. Солидний чоловік трохи за п’ятдесят, впевнений, доглянутий, із тихим голосом і уважними очима. Він замовив у нас проект нового офісу. І я не змогла йому відмовити. Не у роботі, не у розмовах. А потім — не у вечерях, не у прогулянках, не у дотиках.
Коли офіс був готовий, Олег запросив мене на відкриття. Це був вечір, наповнений музикою, сміхом і легким вином. Ми лишилися удвох допізна… А вранці я прокинулася в його обіймах. Вперше за довгий час мені не було боляче. Я відчувала, що комусь потрібна. Справжня, без маски, без «треба».
Він був не просто чоловіком. Він став для мене опорою, повітрям. З ним я знову дихала.
А через кілька днів я зустріла Богдана. Він стояв біля дверей моєї квартири. Такий самий, як раніше. Тільки в очах — непевність.
— Пробач, Марічко. Я був дурнем. А Іра… вона виявилася дитиною. Я думав, що мені потрібне нове життя, а виявилося — ти й була всім моїм справжнім.
Я мовчки дивилася на нього. І не відчувала ні злості, ні болю. Лише втому. Тому що тепер я знала: щастя не в тому, щоб когось повернути. А в тому, щоб знайти себе.
— Богдане, пізно. У мене вже є людина, з якою я щаслива.
Він пішов. Наодинці. І я знала — тепер саме він боїться самотності. Як колись боялася я.
Ми з Олегом скоро одружимося. А потім вирушимо у подорож, про яку мріяла з молодості, але так і не наважилася здійснити. Тепер у мене є сміливість. І є любов.
Іноді доля ламає нас, щоб дати шанс почати спочатку. Тільки не з тими, хто нас зрадив. А з тими, хто нас обрав — навіть не знаючи нашого болю.
