У 2018 році Олександр Коваль, 34-річний чоловік з Черкаської області, мріяв вибратися з бідності, розводячи свиней. Він орендував покинуту ділянку на схилі Карпат неподалік села Яблуниця, вирішивши створити там маленьку свиноферму.
Він витратив усі свої заощадження, ще й позичив гроші в Ощадбанку, збудував свинарники, викопав глибоку криницю, закупив 30 поросят.
У день, коли він вперше привіз поросят у гори, із гордістю сказав своїй дружині Дарині, 31 рік:
Почекай трохи. Через рік ми збудуємо власну хату.
Але життя виявилося зовсім не таким, як у телевізійних історіях про легке збагачення.
Не пройшло й трьох місяців, як по регіону прокотилася африканська чума свиней. Ферми по сусідству почали одна за одною закриватися. Деякі господарі змушені були спалювати всі свинарники, щоб зупинити чуму. Над горами тижнями стояв густий дим.
Дарина почала хвилюватися.
Продай їх, поки живі, просила вона.
Та Олександр не піддавався.
Це минеться. Треба перетерпіти.
Від безсонних ночей і постійних переживань він знемігся настільки, що потрапив до лікарні у Франківську із сильним виснаженням та нервами. Більше місяця провів, відновлюючись у тещі в селі.
Коли повернувся на ферму, половини поросят уже не було. Ціни на комбікорм злетіли удвічі. Банк почав наполегливо вимагати повернення боргу.
Щоночі, слухаючи, як дощ вибиває по блясі даху свинарника, Олександр відчував, ніби все, заради чого він працював, йде нанівець.
І ось однієї ночі, після чергового дзвінка від кредиторів, він сів на підлогу і прошепотів:
Я більше не можу.
Вранці він зачинив свиноферму. Віддав ключі господарю землі пану Тарасу і пішов із гір. Не міг дивитися, як руйнується все, що збудував. У думках усе вже було втрачено.
Пять років він не повертався сюди.
Олександр із Дариною переїхали до Львова, працювали на заводі. Жили скромно, не в розкошах, але у спокої.
Якщо хтось згадував про свинарство, Олександр лише сумно посміхався:
Просто погодував ті гроші горам.
Аж несподівано на початку цього року подзвонив пан Тарас. Голос у нього тремтів:
Сашку приїдь. Там на твоїй фермі неймовірне сталося
Наступного дня Олександр вирушив майже 40 кілометрів у гори. Стежка, якою колись їздив, заросла травою та кущами, ніби її не було десять років.
Підіймаючись, він відчував тривогу. А раптом свинарник розвалився? А може, й сліду не залишилось від колишньої мрії?
На останньому повороті Олександр раптово зупинився.
Місце, яке він кинув напризволяще, ожило.
Це вже була не та свиноферма, яку він залишав. Бляшаний дах повністю заріс павутиною винограду й густою зеленню. Брудні свинарники злилися із лісом. Навколо виросло чимало дерев, а стара доріжка ледь проглядалася серед трави.
Та не це його вразило найбільше.
Він почув звуки.
Хру-хру, хру-хру
Олександр застиг.
Повільно підійшов до паркану, який ледве виднівся з-під буряну. Заглянув у старий свинарник і відсахнувся.
Там були свині.
Не одна-дві, а багато.
Великі, кремезні. І кілька маленьких поросят, що бігали довкола.
Ті самі тридцять поросят, яких він покинув, ніби перетворилися на велике стадо.
Ні цього не може бути прошепотів він.
Пан Тарас підійшов ближче.
Оце я й хотів показати, тихо мовив він. Вони не зникли.
Але як вони вижили? дивувався Олександр, досі не вірячи очам.
Пан Тарас сів на камінь біля стежки.
Коли ти покинув все, у свинарнику залишилося кілька поросят. Вони зламали тин, вибралися на волю. Я думав, загинуть у лісі. А вони не загинули.
Олександр оглянувся навкруги.
За свинофермою текла маленька річечка, яку раніше не помічав. Поруч розрослися бананові та картопляні кущі. Росли горіхи й інші дикі рослини.
Вони навчилися виживати у горах, казав пан Тарас. І почали рости й множитися.
Він дивився на стадо. Декілька свиней підняли голови, наче впізнали його навіть крізь роки.
Одна велика свиня підійшла до паркану. Її руде хутро та шрам на вусі саме така була у першого поросяти, якого він купив тоді.
Ось ця прошепотів Сашко. Це моє перше порося.
Його серце стислося.
Усе, що вважав втраченим було тут.
Не просто живе, а й виросло й розмножилось.
Що ти тепер зробиш? спитав пан Тарас.
Олександр мовчав.
Дивився на гори, свинарник, на свиней, які спокійно паслись у траві, наче тих пяти років і не було.
Поволі, вперше за довгий час, він усміхнувся.
Може, тихо промовив він, моя мрія ще не скінчилась.
І в ту мить він зрозумів: навіть якщо лишаєш мрію, бувають моменти, коли вона мовчки чекає, поки ти повернешся.
