Інколи життя підкидає такі сюжети, що й у найкращих п’єсах не знайдеш. Мій чоловік, Андрій, повернувся додому з перекривленим обличчям, шпурнув ключі на полицю й мовчки почав роззуватися. Це було зовсім не схоже на нього – зазвичай після зустрічі з донькою він сяяв, наче сонце. Навіть не встигла запитати, як справи, як він вибухнув:
— Даринко, ти ж не уявиш! Прийшов за Софійкою в садочок раніше, хотів зробити сюрприз. Заходжу – а її за руку веде якийсь чоловік! У мене аж кров у жилах застигла. Подумав – викрадач! Кинувся розбиратися, а це… це Олесиний кавалер!
Мене звати Дарина, і я давно знала: колишня дружина Андрія, Олеся, була його незагоєною раною. Ми разом вже шість років, маємо сина Ярика. Та Олеся все цей час залишалася між нами – ніби тінь. Андрій до останнього не міг вибрати: то біг до неї вночі, коли в неї підвищувалася температура, то дарував квіти «від Софійки», але підписувався сам. А скільки ми сварок мали через його надмірну участь у її житті…
І ось тепер – вона виходить заміж. Нарешті. Йому мало б бути байдуже. А замість цього він скаженіє, злиться й рве на собі волосся.
— Ти уявляєш, він мені заявив, що у них все серйозно! Каже, скоро весілля. Цей Богдан – теж розлучений, у нього син, і він, бач, вирішив, що Олеся стане для нього доброю дружиною та матір’ю.
— Ну і що? Може, й стане. Ти не радий? – тихо запитала я, хоча ледве стримувала усмішку.
— Радий? Ти серйозно? А раптом він виявиться таким самим, як усі? Одружиться, а потім знайде іншу? А Софійка це бачитиме? Їй це потрібно? Вона ж дитина! – метушився Андрій.
Мені спало на думку: може, Богдан набагато надійніший за Андрія? Спокійний, дорослий, турботливий. Заглянула на сторінку Олесі – фото з Богданом. Посмішки, родина, діти, шашлики на дачі. Зайшла до нього – усе відкрите: знімки з сином, з роботи, з подорожей. Жодних дівчат в облягаючому, жодних двозначних статусів. Звичайний, порядний чоловік.
Я сказала Андрієві, що погано себе почуваю, лягла раніше. Насправді поклала Ярика й сіла у спальні, залишивши двері трішки відчиненими. Бо знала: він дзвонитиме Олесі. Так і сталося.
— Олесенько, що це взагалі означає? У вас все серйозно? – почула я його голос із кухні.
Мовчанка. Потім знову Андрій:
— Я не хочу, щоб у тебе був чоловік… Подумай про мене!
Я завмерла. Він не просто переживав за доньку. Він ревнував. Не до мене – до неї. До своєї колишньої. До тієї, яку кинув заради «нового життя», але так і не відпустив.
Я лежала, дивилася в стелю й відчувала, як усе всередині руйнується. Я – його дружина. Мати його сина. Та, з ким він живе, будує плани, ділить буденність. А він дзвонить іншій жінці, благає її не виходити заміж, бо йому… боляче.
Хтось скаже: ревнує – значить, кохає? Але кого?
І ось я не знаю, як мені бути. Мовчати, робити вигляд, нічого не чула? Чи запитати у вічі: кого ти тримаєш у серці – мене чи Олесю? І хто я для тебе взагалі, якщо ти не можеш відпустити ту, що пішла?
Андрій ліг поруч, обійняв, ніби нічого й не траплялося. А я лежала, мов чужа. Бо зрозуміла – я в нього не одна. Навіть якщо тілом – тут. А душею… там, у глибині, живе ще хтось. І це не я.
Скажіть, це кохання? Чи це страх втратити контроль над жінкою, яку він зрадив? Чому чоловіки так болісно переживають, коли колишня знаходить щастя? Чому їх кортить від думки, що хтось інший може стати для неї тим, ким вони не змогли бути?
І найголовніше – як із цим жити тій, що зараз поруч?…
