— Ні, Оленко, ти не розумієш! Я більше не можу так жити! — Марійка стиснула подругу за руку так, що та скривилася. — Він одружується на ній! На цій… на цій пустоті! А я що, дванадцять років даремно прожила?
— Марію, пусти, бо болить! — Оля спробувала вивільнити руку, але подруга тримала міцно, в очах її горів відчай. — Послухай мене…
— Ні, ти мене послухай! — Марійка зірвалася з кухонного стільця, почала ходити по кімнаті, наче звір у клітці. — Дванадцять років, Олю! Дванадцять років я його чекала! Коли він вчився у Києві, я працювала, щоб йому допомагати. Коли шукав роботу — підтримувала. Коли мати його хворіла, я з нею в лікарні сиділа, як рідна! А він… він…
Голос їй перервався, вона знову сіла, сховала обличчя в долоні.
Оля обережно підсунула до неї чашку з чаєм, який уже встиг охолонути.
— Може, це й на краще, Марічко? Може, він тобі не долею?
— Не долею? — Марійка різко підняла голову, глянула так, що Оля мимоволі відсунулася. — Не долею? А що тоді долею? Сидіти самій у сорок років і згадувати, як могло б бути?
— Тобі ще тільки тридцять вісім…
— Незабаром тридцять дев’ять! — перебила вона. — І що тепер? Починати все спочатку? Шукати когось іншого? Та кому я потрібна у такому віку? Всі нормальні хлопці давно одружені!
Оля мовчала. Вона знала Марійку ще з університету, бачила, як та метушилася між надією та розпачем. Петро то з’являвся, то зникав, обіцяв одружитися, потім казав, що не готовий. А Марійка чекала, вірила кожному слову.
— Пам’ятаєш, як ми разом на курси англійської ходили? — тихо спитала Оля. — Ти ж казала, що хочеш подорожувати. А потім зустріла Петра й кинула.
— До чого тут англійська? — сердито відрубала Марійка. — Я ж його кохала! По-справжньому! А він… він просто мною користувався!
— Та ні, не користувався. Просто… не склалося.
— Не склалося? — Вона підвелася, підійшла до вікна, дивилася на засніжений двір. — Знаєш, що він мені сказав? Що я його занадто добре знаю. Що з Тетяною йому цікавіше, бо вона «загадкова». Загадкова! Двадцятирічна студентка, яка тільки селфі вміє робити!
— Марію, не катуй себе…
— Я не катуюсь! — різко обернулася вона. — Я злюся! Я не розумію, як так вийшло! Ми ж були щасливі! Пам’ятаєш, як на Карпати їздили? Як квіти дарував? Як казав, що я найкраща?
— Пам’ятаю. Але це було давно.
— Рік тому! Ми про дітей мріяли, про імена говорили! А тепер ця Тетянка вагітна!
Оля здригнулася.
— Вагітна? Ти не казала!
— Навіщо? — Марійка опустилася на стілець, ніби з неї випустили повітря. — Щоб знала, що він не лише одружується, а й дитину чекає? Тієї самої, про яку ми мріяли…
— Боже ж ти… — Оля обняла її. — Мені так тебе шкода.
— Не жалій! — Вона вирвалася. — Я сама винувата! Треба було йти, коли він перший раз затяв про те, що «не готовий». А я думала — зміниться, побачить, яка я добра…
— Ти й є добра. Розумна, гарна…
— Гарна? — Марійка гірко усміхнулася. — Подивись на мене! Сивина, зморшки, зайва вага. А його Тетянка — молоденька, тонка. Звісно, він її обрав!
— Справа не у віці та не у зовнішності!
— А в чому тоді? Розтолкуй мені! Що я не так робила?
Оля взяла її за руки.
— Ти нічого не робила не— А тепер, — прошепотіла Марійка, стискаючи чашку в долонях, — настав час жити для себе, і я зроблю все, щоб ця життя була гідною, нарешті гідною.
