Він терпіти не міг свою дружину. Просто не міг
П’ятнадцять років разом, уявляєш? А за останній рік його почало дратувати в ній усе, навіть речі, які раніше здавались милими. Особливо дратувало, як вона, тільки прокинувшись, простягала свої худенькі руки й, ще напівсонна, шепотіла: «Доброго ранку, сонечко! Сьогодні буде чудовий день». Начебто звичайна фраза, але сама манера, з якою вона це казала, її обличчя, волосся розтріпане усе це викликало в нього огиду.
Вона вставала, ходила повз вікно, на кілька секунд завмирала, вдивляючись у обрій над Лемківськими горами , скидала нічну сорочку і йшла митися. Памятаєш, на початку шлюбу він захоплювався її тілом, тим, як вона вміла бути вільною самою собою, настільки природньою, що аж трішки зухвалою. І зараз її постать залишалась гарною, підтягнутою, але голою він її бачити вже не міг лише злився. Якось навіть хотів штовхнути її, щоб пришвидшити цей весь ранок, але зібрався з силами та лише буркнув:
Швидше вже, осточортіло!
Вона не квапилась, жила вивірено. Знала і про його давній роман на стороні, навіть знала ту дівчину, з якою Ігор зустрічався останні три роки. Але час загоїв рани, притупив біль відчуження, і залишив лиш легкий смуток. Вона пробачала чоловікові різкість, байдужість, тягу відігратись за втрачену молодість. Водночас не дозволяла йому порушити її власний, вибудуваний ритм життя.
Вона прийняла таке рішення відтоді, як уперше дізналася про хворобу. Онкологія слово, що зруйнувало все. Хотілося кричати про це кожному: рідним, мамі з татом, подругам Розділити це пекло, розсипати по друзях, аби стало легше. Але важкі ночі пережила в тиші, і вже на другий день вирішила мовчати. Її життя тануло, але через кожен прожитий день вона виростала всередині мудріла, навчилася спостерігати й розуміти саму суть миті.
Її прихистком стала маленька сільська бібліотека в околиці Стрия, до якої щодня пішки йшла понад годину. Десь між стелажами з написом «Таємниці життя і смерті», ретельно виведеним рукою старого бібліотекаря, вона щодня знаходила нову книжку, шукаючи там відповіді.
Ігор тим часом жив на два фронти. Приходив додому до коханки все таке яскраве, затишне, ніби вже давно своє. Вже три роки з нею, з Яриною, удавана пристрасна любов, яка висмоктувала з нього останні сили. Він ревнував, зневажав, принижувався, здається, дихати не міг без її молодого тіла.
Сьогодні він вирішив: розлучатися. Навіщо мучити трьох людей, якщо щастя нема? Дружина для нього чужа, навіть ворог. А тут, у новому житті, він буде щасливим. Узяв фото Олени з гаманця, подер на дрібненькі клаптики мов клятва усередині себе.
Вони домовились зустрітися у львівському ресторані, там, де півроку тому відзначили 15 років шлюбу. Олена приїхала першою. А Ігор, перед зустріччю, заїхав додому, щоб знайти папери для розлучення. В шафі перевернув усе догори дриґом, викидав речі, нервово скидав документи на підлогу.
В одному з шухляд знайшов темно-синю запечатану папку, якої не помічав ніколи. На підлозі горяче зірвав скотч і замість компромату побачив купу медичних аналізів, довідок з печатками львівських лікарень, виписки. Всі на імя дружини.
Його проморозило, як від холодного душу. Олена хвора! У браузері набрав її діагноз, і на екрані вискочив вирок: «Від 6 до 18 місяців». Подивився дати вже пів року минуло Далі він мало що памятав. Лише фразу в голові: «6-18 місяців».
Олена чекала на нього сорок хвилин. Телефон мовчав. Вона розрахувалася 600 гривень, і вийшла на осінню сонячну львівську вулицю. Повітря прозоре, листя золотим килимом, сонце приємно гріє. Враз здалось: «Яка ж гарна ця земля, як добре жити під небом, де ще є ліс, гори, і дім».
Уперше за весь час діагнозу накрило жалістю до себе. Вистачило сили не сказати ані слова ні йому, ні мамі, ні друзям. Берегла їх від болю ціною власної душі. Всеодно ж скоро від цієї жінки залишаться лише спогади.
Вона йшла Львовом, дивилася на щасливих людей, які будували плани, чекали зими, а за нею весни. Сама вона так вже не зможе. Образа проривалась сльозами
Ігор тинявся квартирою, ні живий ні мертвий. Вперше за життя так гостро, майже фізично відчув, як все є минущим. Згадав свою Олену молодою, оту, в яку закохався, коли все тільки починалося. Йому здалося, що ці пятнадцять років ніби й не було, і знову все попереду: щастя, життя, молодість
В останні два місяці він опікувався нею, не залишав навіть на хвилину, справді відчув нове щастя. Боявся втратити, був би готовий життя віддати, щоб зберегти її. І якби хтось тоді нагадав про його нелюбов і бажання піти він би не повірив: «Це був не я».
Він бачив, як їй важко прощатися з життям, як Олена плаче ночами, думаючи, що він спить. Бачив, як вона бореться навіть за найменшу надію.
Через два місяці її не стало. До кладовища від хати дорогу завалив квітами. Плакав, як мала дитина, коли родичі опускали домовину. Зістарівся наче на тисячу років
Вдома, під її подушкою, знайшов записку, написану на Новий рік: «Бути щасливою з Ним до останніх своїх днів». Кажуть, бажання на Щедрий вечір збуваються. Мабуть, і справді. Бо тоді ж і він записав: «Стати вільним».
Кожен отримав те, чого (здається) так пристрасно хотівКоли весна прийшла до Лемківських гір, Ігор уперше за довгі роки вийшов у сад за хатою. Кроки були важкі, але в голові нарешті визрів спокій: тиша, крізь яку проступав голос Олени її лагідне «Доброго ранку, сонечко». Досі вранці, коли перші промені торкалися його обличчя, він уявляв, як вона простягає худенькі руки, вдивляється у білий обрій і тихо посміхається. Ігор набрав у груди повітря, відчув терпку вологу землі, почув дзвінке щебетання синиці.
Стоячи під старою яблунею, він обережно доторкнувся до шорсткої кори й закрив очі. У памяті крутилися рядки зі щоденника, який Олена залишила в бібліотеці там було одне речення: «Любити це бути поруч, не втримуючи». Ігор уперше відчув не каяття чи провину, а вдячність. За всі проминулі ранки, дурні сварки, за сміх і мовчання, за те, що мав право бути частинкою її життя.
Яблуневий цвіт посипався на плечі, і в тому падаючому білому снігу він побачив найважливіше: любов не вмирає. Вона проростає навіть тоді, коли здається, що все скінчено. Бо поки ти памятаєш і щоранку дякуєш за новий день ти живеш для двох.
Він повернувся до хати, акуратно виставив на підвіконня її улюблену кружку з чаєм і сів поруч. Над вкладеною в книгу запискою притихла тінь Олени, і здалося, що в саду пролунало її тихе: «Сьогодні буде чудовий день».
