12 грудня
Сьогодні ранок розпочався, ніби передчуттям бурі. Я, Надія, включила телефон на гучність, хоча в глибині душі вже знала: Олександр не напише. Це почуття схоже на тієї ранньої хмари, що згустилася над Дніпром перед дощем важке, невідворотне. Але я все ж підняла звук. Надія у мене, немов старий шрам: болить, та не відпускає.
Зібрала волосся в довільний пучок, намагаючись, щоб це виглядало природно, проте красиво. Одягнула темно-зелений плащ той самий, в якому Олександр колись сказав, що я схожа на осінній ліс. Він давно лежав у шафі, а сьогодні я діставала його, ніби спогад. Помалу нанесла червоний макіяж губ надто яскравий для прогулянки до аптеки і пекарні, але я хотіла відчути себе живою.
В аптеці було галасливо. Хтось кашляв, хтось сперечався про ціну ліків, хтось стояв, переминаючись з ноги на ногу. Пахло трав’яними настойками і якимось різким антисептиком. Я взяла вітаміни, які Олександр радив три роки тому, коли ще разом пили каву в кав’ярні на Подолі. Упаковка в моїх руках, термін придатності до наступної осені. Здається, навіть у коробці час міряє свої останні місяці.
У пекарні все було, як завжди: хлопець з татуюванням на запясті стоїть за вікном, аромат свіжого хліба і кориці, тихенька музика з стараного динаміка. Я купила круасан з малиновим джемом той, що колись Олександр назвав «смаком ранку», посміхаючись, витираючи крихти з підборіддя. Взяла два: один на чай вдома, як раніше, коли все здавалось простішим; другий просто так, щоб мати маленький шматочок минулого, схований у кишені.
Повернувшись до квартирки на Липнянському, я застигла. Тиша нависла, важка, як пил, що осів на старих книжках. Повітря не рухалося, ніби боялося порушити спокій. Телефон лежав на підвіконні, екраном донизу, наче втримував сором перед моїм поглядом. Жодних повідомлень, жодних дзвінків. Світ, здається, пройшов повз, не помітивши мене. Я відчула себе тінню, що розчиняється у сірому світанку.
Поставила чайник, зняла плащ повільно, ніби боялася порушити мовчання. Обережно поставила черевики біля дверей, поправила комір на вішалці. Увімкнула старе радіо: диктор говорив про затори на шосе, потім про снігопад, після про виставку у національному музеї. Голос звучав приглушено, ніби під водою. Випила чай, надто гарячий, обпікало, але не змарніла. Підійшла до вікна, притиснула лоб до холодного скла.
Вулиця вкрилась дрібним, кістяним снігом, який осідавав на парасолях, шарфах, асфальті й одразу розтанув. Молодий батько у темному пальто поправляв шапку синові, обережно, зі старою турботою. Старші люди йшли, спираючися один на одного, ніби їхні руки зросли протягом десятиліть. Хтось поспішав, ковзав по крижаним плитам, хтось сміявся, занурений у телефон, інший замерзав перед вітриною з новорічними гірляндами. Життя текло шумне, живе, байдуже. Пройшло повз мене, мов поїзд, що відправився, коли я стояла на пероні, не вирішивши стрибнути.
Олександр не написав.
А я все ж підміла підлогу, хоча пилу майже не було. Подзвонила тітці, послухала розповіді про дачі, сусідів, новий рецепт пирога. Полила старий кактус, уважно слідкувала, чи не пожовкло його зелене листя. Записалася до лікаря дрібниця, яку відкладаю вже місяцями. Перевірила квитанції все сплачено в гривнях, поставила галочку в щоденнику. Прання пледа, додала трохи ароматизатора, аби дім наповнився теплим, живим запахом.
Вечором запалила світло у всіх кімнатах. Не боюся темряви просто так будинок здається живим, його вікна світяться, відбиваються у мокрому асфальті, мов шепочуть: тут хтось є. Тут є життя.
Поглянувши на своє відображення в склі, я подумала: «Він не написав. Але я є». Не виправдання, не виклик, а тихий факт. Як свічка, яку запалюєш не для когось, а для себе, щоб памятати: ти ще тут.
