Одного разу до мене прийшла сусідка по сходинковій площадці, Юля, випити чаю. Ми часто з нею влаштовували такі посиденьки, бо здружились за час сусідства. Але цього разу замість веселих історій, останніх новин та пліток ми обоговорювали 6iду, яка сталась в сім’ї Юлі.
-Ти собі це уявляєш? Артем відмовляється віддавати свою пенсію нам! – плакала Юля. — Каже, що це його гроші, а взагалі ми в нього їх забирали всі його вісімнадцять років!
Син Юлі, Артем, інвалід з народження. Він середній син в сім’ї Юлі та Арсена, в яких цілих троє дітей. Нещодавно Артему виповнилось вісімнадцять років і пенсія тепер приходить йому на карточку, а допомагати сім’ї він відмовляється.
Юля ж з самого його народження возила сина по лікарням, санаторіям, реабілітаційним центрам, лиш би вилікувати, лиш би допомогти. Всі сили Юлі та Арсена пішли на одужання сина. І на це ж одужання йшла пенсія, яка видавалась Артему по інвалідності. Часом на лікування йшла і вся заробітна плата Арсена.
Але дякуючи зусиллям батьків хлопець зміг встати на ноги, закінчити дев’ять класів та піти навчатись в кулінарний коледж, адже мріяв стати кухаром.
Все життя сім’я Юлі та Арсена жила скромно, але, слава богу, не дуже бідно. В сім’ї працював лише Арсен і працював він дуже важко, бувало що на двох роботах. А Юля доглядала трьох дітей. Хоча, якщо чесно, акцент був зроблений саме на хворому Артемі.
Але Артем забув про все те, що зробили батьки для нього. Забув як важко було батькам. Так ще й попрікнув батьків, що вони в нього пенсію забирали, яка йшла на нього ж. Щоправда Артем вже декілька років не потребує лікування, тому його пенсія йшла на потреби сім’ї, бо батькам важко було, при тому, що Юля теж вийшла на роботу, як тільки діти підросли.
-Я намагалась йому пояснити, що він живе з нами і ми його годуємо та вдягаємо. Що комунальні послуги теж потрібно оплачувати. Але Артем відповів, що бач його коледж годує, а одяг старий. Ну ніяк не втолкуєш. Зараз в молодшої доньки чоботи порвались, а щоб купити нові грошей не вистачає. Була надія на пенсію, але Артем ніяк не зрозуміє, що раз він з нами проживає, то має хоч трішки допомагати. Я не знаю як так вийшло! Як він міг таким виростити? Я ж в нього всю душу та серце вклала, а він… — продовжувала плакати Юля.
Після чаювання та сповіді Юлі я прилягла та почала обдумувати, а хто ж з них правий? Мати, яка часто в шкоду іншим дітям вкладала все в середнього сина? Чи син, який вважає, що його пенсія – це тільки його гроші? Але так і не змогла знайти відповідь на це питання. А ви що думаєте про цю ситуацію?
