Він любив, але не мене
Марійка стояла біля вікна й дивилася у двір, де її чоловік Богдан розмовляв із сусідкою Олесею. Знову. Уже кільтий день поспіль. Вони стояли біля її авто, й Олеся щось енергійно розповідала, розмахувала руками. Богдан уважно слухав, кивав, інколи сміявся.
Марійка відійшла від вікна, щоб їх не помітили. У грудях заворушилося знайоме відчуття — не ревнощі, ні. Щось інше, важче. Розуміння.
— Мам, а де тато? — запитала донька Софійка, зазирнувши на кухню. — Обіцяв допомогти з математикою.
— У дворі, — відповіла Марійка, намагаючись, щоб голос звучав звично. — Незабаром прийде.
Софійка кивнула й побігла до своєї кімнати. Марійка ввімкнула чайник і дістала з шафи банку з печивом. Рухи були автоматичними, а думки — деінде.
Коли Богдан зайшов у хату, на обличчі в нього була та особлива усмішка — задоволена, трохи відсутня. Така з’являлася лише після розмов із Олесею.
— Привіт, — сказав він, проходячи на кухню. — Чай є?
— Тільки що заварила, — Марійка поставила перед чоловіком чашку. — Довго розмовляли з Олесею?
— Та ні. Розповідала про нову роботу. Уявляєш, її взяли в рекламне агентство. У її віці знайти таке місце!
Богдан говорив із захватом. У його голосі лунала гордість, ніби то його власне досягнення. Марійка мовчки розмішувала цукор у чаї.
— А що вона там робитиме? — запитала вона.
— Менеджеркою з клієнтами. У неї ж освіта відповідна, досвід великий. Олеся взагалі молодець, після розлучення так швидко взяла себе в руки.
Олеся. Завжди Олеся. Їхня сусідка, яка півроку тому переїхала у будинок навпроти. Гарна жінка сорока двох років, нещодавно розлучена, без дітей. Успішна, незалежна, цікава.
Все те, чим Марійка колись була, а потім стала дружиною та матір’ю. Не те щоб вона шкодувала про свій вибір, але іноді…
— Софійка чекає тебе з математикою, — нагадала вона чоловікові.
— А, так, зовсім забув. Зараз зайду до неї.
Богдан допив чай і пішов до доньки. Марійка залишилася сама на кухні. Вона взяла його чашку й побачила на дні кілька чаїнок. У дитинстві бабуся вчила її ворожити на них, але зараз Марійка не хотіла знати майбутнє. Справжнє й так було досить ясним.
Богдан закохався. Не в неї, свою дружину сімнадцяти років, а в сусідку Олесю. Він ще сам цього не усвідомлював або не хотів зізнатися, але Марійка бачила всі ознаки. Як він почав більше доглядати за собою, купив нову сорочку, частіше голився. Як шукав будь-яку нагоду вийти у двір, коли Олеся поверталася з роботи. Як світилися його очі, коли він говорив про неї.
Колись так вони світилися, коли він дивився на Марійку.
— Мам, тато сказав, що в тебе теж є вища освіта, — Софійка повернулася на кухню з підручником у руках. — А чому ти не працюєш?
Питання здивувало Марійку. Донька дивилася на неї з щирим підлітковим цікавством.
— Я працювала, поки ти була маленькою, — відповіла Марійка. — А потім вирішила присвятити себе домівці та родині.
— А тобі не нудно?
Нудно? Марійка ніколи не ставила собі такого питання. Після народження Софійки вона пішла у декрет і більше не повернулася на роботу. Богдан добре заробляв, родина ні в чому не потребувала. Їй здавалося, що це правильно — бути вдома, піклуватися про чоловіка й дитину.
— Ні, не нудно, — сказала вона доньці. — У мене повно справ.
— Зрозуміло. А тітка Олеся каже, що жінка має бути незалежною. Що не можна повністю розчинятися в родині.
Марійка здригнулася. Коли Софійка встигла поговорити з Олесею про таке?
— Коли вона тобі це казала?
— Вчора зустрілися біля під’їзду. Вона запитала про навчання, ми розговорилися. Вона дуже цікава, правда? Багато що знає, скрізь була.
— Так, — погодилася Марійка. — Цікава.
Ввечері, коли Софійка робила уроки, Марійка й Богдан сиділи у вітальні. Чоловік читав якусь статтю на планшеті, вона перегортала журнал. Звичайна родинна ідилія, якби не важка тиша.
— Богдане, — нарешті наважилася Марійка. — Мені здається, нам треба поговорити.
Він підвів очі від екрана.
— Про що?
— Про нас. Про нашу родину.
— А що з нами не так?
Марійка помовчала, підбираючи слова. Як сказати чоловікові, що бачиш, як він закохується в іншу жінку? Як пояснити, що почуваєшся невидимкою у власній домівці?
— Мені здається, ми стали віддалятися один від одного, — обережно почала вона.
— Звідки ти це взяла? — Богдан нахмурився. — У нас же все нормально. Проблем немає.
— Коли ми востаннє говорили по душі? Не про буденні речі, а по-справжньому?
— Не знаю. А це важливо?
Питання пролунало байдуже, іВона взяла в руки свой валізу, глянула на порожню квартиру, де пройшло стільки років, і зрозуміла — іноді треба відпустити, щоб знайти себе знову.
