Марічка забігла в кухню так, ніби за нею хтось гнався. Вона не кинулася відразу цілувати бабусю чи розповідати про оцінки, як завжди. Схвильовані очі дівчинки змусили Олену Іванівну занепокоїтися.
— Марічко, що сталося?
— Там їжачок… Його збила машина. Він лежить на дорозі, бабусю!
Сльози виступили в дівчинки на очах.
— Де саме?
— Біля школи. Дорослі проходять повз, навіть не дивляться. Він дихає, але не може рухатися. Ми не можемо залишити його там!
Бабуся глибоко зітхнула. Їй було далеко за шістдесят, здоров’я підводило, але вона знала: відмовити онучці не можна.
— Гаразд, бери коробку з балкона. Побіжимо.
Коли вони дісталися дороги, їжачок лежав збоку, згорнутий у клубочок. Його боки здригалися від швидкого дихання, на голках темніли сліди бруду й крові.
— Бідолашний… — прошепотіла Марічка й присіла поруч. — Ми допоможемо, чуєш?
Бабуся обережно підсунула під нього стару газету й поклала в коробку. Їжачок тихо засопів, ніби вдячний
Вдома вони зателефонували знайомій ветеринарці, і та погодилася прийняти пацієнта негайно. Разом вони повезли їжачка до клініки. Ветеринарка сказала, що у нього зламано лапку, але шанс на життя є.
— Бачиш, — лагідно звернулася бабуся до Марічки, — навіть маленьку істоту можна врятувати, якщо не проходити повз.
Через кілька тижнів їжачок одужав. Його назвали Грицьком. Він жив у садку біля будинку, а щоночі приходив до вікна й сопів, наче вітався.
Коли у школі дізналися про історію, вони запитали Марічку:
— Ти вважаєш себе героїнею?
Дівчинка похитала головою:
— Ні. Я просто зробила те, що мала. Життя — це диво, навіть якщо воно таке маленьке й колюче.
— А ким ти мрієш стати?
— Ветеринаркою. Хочу лікувати тварин. Бо якщо ми будемо берегти їх, то й світ стане кращим.
Бабуся згадуючи цей випадок посміхалася й міцніше пригортала онуку.
Поки є діти, які не можуть пройти повз пораненого їжачка, у світі завжди буде надія.
