Як він благав мене народити дитину, а потім утік до мами, коли нашому синові виповнилося три місяці.
Мене звуть Оксана, і я досі не можу оговтатися від цього удару. Мій чоловік, людина, яка мріяла про дитину, яка благала мене стати матірю, яка клялася у коханні та підтримці покинув нас, як тільки почалося справжнє життя з немовлям. І він пішов не один ні, він повернувся до своєї мами. А я залишилася сама з нашим маленьким хлопчиком, болем у спині та розбитим серцем.
Ми з Петром одружилися три роки тому. Спочатку наш шлюб здавався ідеальним. Ми були молоді, закохані, сповнені мрій. Але я знала одне: не варто поспішати з дітьми. Треба знайти своє місце в житті, придбати більше житло, трохи заощадити. Я знала це, бо в мене були молодші брати, і я добре розуміла, що означає доглядати за немовлям цілодобово. Петро ж був єдиною дитиною в сімї, розпещеною, захищеною, ніколи не стикався зі справжніми труднощами.
Але коли його двоюрідна сестра народила дитину, Петро став одержимим. Після кожного візиту він починав ту саму пісню:
Ну ж бо, Оксано. Настав час! Навіщо чекати? Молоді батьки краще справляються. Якщо ти й далі «готуватимешся», нам буде по сорок, перш ніж ми наважимося
Я намагалася пояснити, що дитина це не іграшка, що доведеться вставати вночі, заспокоювати колики, годувати, колихати. Але він лише знизував плечима:
У тебе таке відчуття, ніби ти чекаєш на лихо, а не на дитину!
Наші батьки лише погіршували ситуацію. Моя мама і свекруха постійно повторювали, що допомагатимуть нам безмежно, що все буде легко. І я здалася.
Під час вагітності Петро був ідеальним чоловіком. Носив покупки, прибирав, готував, ходив зі мною на УЗД, торкався мого живота, шепочучи, що любить нас. Я вірила, що він буде добрим батьком.
На жаль, казка закінчилася одразу після повернення з пологового будинку. Наш син плакав. Часто. Багато. З причини і без. Я намагалася давати Петрові виспатися, але дитина прокидалася кожні дві години. Я ходила по квартирі, колихала його, співала колискові. Але у нашій маленькій двокімнатній хаті неможливо було сховатися від цього плачу. На кухні цілу ніч горіло світло, і я бачила, як мій чоловік ворочається у ліжку, затуляє вуха, злиться.
Поступово він став дратівливим. Почалися сварки. Він повертався додому все пізніше. І одного вечора, коли нашому синові виповнилося три місяці, він взяв валізу і мовчки пішов.
Я йду до мами. Мені потрібно поспати. Я не витримую. Я не хочу розлучатися, просто я виснажений. Повернуся, коли він підросте.
Я стояла в коридорі, з дитиною на руках, з молоком, що ще гріло груди. А він просто пішов.
Наступного дня подзвонила його мати. Спокійно, наче нічого не сталося:
Оксаночко, я не погоджуюся з Петром, але так краще. Чоловіки не створені для того, щоб витримувати немовлят. Я прийду допомогти тобі. Тільки не дуже на нього сердься.
Потім зателефонувала моя мама.
Мамо, ти вважаєш це нормальним? прошепотіла я, ледь стримуючи сльози. Це він хотів цю дитину. А тепер кидає мене. Як я тепер сама?
Доню, не поспішай із рішеннями. Так, він втік. Але не до іншої жінки до матері. Це означає, що він не зре
