Мене звати Соломія, і я досі не можу прийти до тями. Мій чоловік, людина, яка мріяла про дитину, умовляв мене стати матір’ю, клявся у коханні та підтримці — покинув нас, ледь почалося справжнє життя з немовлям. І пішов не просто так — переїхав до своєї матусі. А я залишилася сама — з крихітним сином, хворими спиною та серцем, розірваним на шматки.
Ми з Максимом одружилися три роки тому. Спочатку наш союз здавався ідеальним. Були молоді, закохані, мріяли про майбутнє. Але я відразу знала: з дітьми не варто поспішати. Треба стати на ноги, купити більше житла, створити хоч мінімальну фінансову подушку. Я це розуміла, бо в мене є молодші брати, і я добре знала, яка це праця — цілодобово доглядати за немовлям. А Максим був єдиною дитиною, його завжди опікали, йому ніколи не доводилося долати справжніх труднощів.
Але як тільки у його двоюрідної сестри народилася дитина, Максим ніби з розуму з’їхав. Повернувшись із гостей, він починав одну й ту саму розмову:
— Давай вже, Соломієчко. Нам теж час! Чого ми все відкладаємо? Молодими батьками бути легше. Поки ти «готуватимешся», нам і сорок мине…
Я намагалася пояснити, що одне — пограти з дитиною півгодини, а зовсім інше — не спати ночами, лікувати коліки, годувати, колихати. Але він махав рукою:
— У тебе ніби не дитина народиться, а якась стихія!
Наші батьки, звичайно, лише підливали олії в вогонь. І моя мама, і свекруха в один голос запевняли, що допомагатимуть і вдень, і вночі, що все візьмуть на себе, тільки народжуй. Я здалася.
Під час вагітності Максим був взірцевим чоловіком. Носив сумки, прибирав, готував, ходив зі мною на УЗД, хвилювався, торкався мого живота і шепотів, як любить нас обох. Я вірила: він буде хорошим батьком.
Але казка закінчилася одразу після повернення з пологового. Дитина плакала. Часто. Довго. Без причини і з нею. Я намагалася захистити Максима від нічних чергувань, але син прокидався кожні дві години. Я ходила по квартирі, колихала його, співала колискові, але в двохкімнатній хрущовці сховатися від дитячого крику неможливо. Світло на кухні горіло цілу ніч, і я бачила, як чоловік ворочається в ліжку, затискає вуха, злиться.
Поступово він став дратівливим. Почалися сварки, підвищення голосу. Він затримувався на роботі. А одного вечора, коли сину виповнилося три місяці, він мовчки зібрав речі.
— Я переїжджаю до мами. Мені потрібно висипатися. Я не витягую. Не хочу розлучатися, просто втомився. Повернуся, коли він підросте…
Я залишилася стояти в коридорі з дитиною на руках і переповненою грудьми. А він просто пішов.
Наступного дня подзвонила його мама. Говорила спокійно, ніби нічого страшного не сталося:
— Соломійко, я з Максимом не згодна, але краще так, ніж він зовсім зійде з глузду. Чоловіки не пристосовані до немовлят. Приїду до тебе, допоможу. Головне — не лай його.
А потім подзвонила моя мама.
— Мам, ти справді вважаєш це нормальним? — запитувала я, ледве стримуючи сльози. — Він же умовляв мене народжувати. А тепер лишив саму. Як мені тепер жити?
— Донечко, не ріж з плеча. Так, він втік. Але не до іншої, а до своєї мами. Значить, не все втрачено. Дай йому час. Він повернеться.
А я не певна, що хочу його повернення.
Він зламав мене. Зрадив у найвразливіший момент. Коли я, забувши про себе, думала лише про сина, про нас трьох — він здався і пішов. Він не захотів витримати навіть перші місяці батьківства. І тепер я не знаю — чи зможу колись знову йому довіряти. Чи зможу покластися. Адже він хотів дитину. Він умовляв. А як тільки ця дитина з’явилася — він утік.
Тепер усе на мені. Син, побут, втома, страх. І одна думка свердлить голову: якщо в такий момент він кинув — що ж буде далі?…
