Щоденник.
Болить душа. Інколи здається, що мого сина вже немає. Не тілом — душею. Він щезає на очах, губить себе, свій характер, силу. А все через ту жінку, з якою він живе. Та, що спочатку здавалася надійною та гідною, а тепер… навіть слова підібрати не можу, щоб не розплакатися.
Артем одружився кілька років тому. Йому вже було за тридцять, працював стабільно, дослужився до директора логістичної компанії у Львові. Від першого шлюбу в нього був син, тож я сподівалася, що до другого вибору він підійде обережно. З Лірою все закрутилося швидко. Вона теж була ділова — володіла мережею перукарень, завжди зайнята, сувора, без зайвих емоцій. Але я не втручалася. Головне — щоб йому було добре.
Перед весіллям Ліра кілька місяців жила з нами. Тоді я ще подумала: дівчина з характером, не балакає дурниць, у домі порядок. Артем сяяв від щастя, казав, що знайшов ту саму. Весілля було скромним, але з душею. Подарунки, тости, квіти. Потім вони переїхали до окремої квартири.
Через пару місяців Ліра раптом заявила, що «їй вже час народжувати». Вік не дівочий, часу немає. Спочатку не виходило завагітніти, потім вона поїхала з подругою до Туреччини, а повернувшись, оголосила: «Я вагітна». Артем зрадів, а в мені заворушився тривожний передчуття. Але знову — мовчала.
Вагітність проходила важко. Ліра була дратівливою, спалахувала з півоберту. То ридала, то кричала. Артем дзвонив, питав, чи це нормально. Я казала — гормони, буває. Сподівалася, що після пологів все налагодиться.
Але стало лише гірше. На виписці з пологового Артем приніс їй розкішний букет. Вона, мовчки, кинула його у смітник біля входу. Я глянула на сина — він стояв понурий, з опущеними плечима. А я не знала, чи обійняти його, чи закричати від безсилля.
Потім вона почала залишати мені онука, йдучи «по справах». Я приїжджала, доглядала за малечею. У Ліри в домі був ідеальний порядок, усе по розкладу: годування, сон, прогулянки. Але від неї — ні посмішки, ні подяки. Завжди напружена, холодна, з прихованим злісним відтінком. Я відчувала себе чужою. Хоч і допомагала, і старалася.
Минали роки. Нічого не змінювалося. Артем став іншим. Втомленим, пригніченим, немов згас. Я намагалася говорити, а він зводив усе до втоми. Потім зізнався: «Не знаю, як з нею жити. Вона завжди незадоволена. Їй усе не так». Він пробував розмовляти, питав, що трапилося, як допомогти. У відповідь — крики, погрози: «Поїду до батьків, заберу дитину, і ти її більше не побачиш».
Потім почався пекельний коло. Ліра заборонила йому їздити у відрядження. Мовляв, «я не нянька, це твоя дитина — сиди з нею». Артем звільнився з посади, перейшов на віддалену роботу, знайшов підробіток з гнучким графіком. Зарплата впала удвічі. Ліра почала кидати, що він тепер «ніхто» і «сидить у неї на шиї». Хоча все робив заради неї, заради сім’ї.
Місяць тому він захворів. Грип. Температура під сорок. Я попросила привезти онука до мене, щоб не заразився. Ліра відмовилася. Я все одно приїхала. Увійшла — і ледь не впала. Артем, з мокрим чором, червоними очима, мив підлогу та посуд. А вона лежала на дивані з телефоном і з дратівливим дохідом кинула: «А що, він повинен просто лежати? Я тепер з температурою на ногах була».
Я сіла на кухні й просто заплакала. Мій син — чоловік із золотим серцем, розумний, добрий — перетворився на тінь. Вона ламає його, вичавлює, знищує. А він все терпить, все пробачає. Не знаю, що робити. Говорити з ним — не слухає. Говорити з нею — марно. Вона — немов крижана брила. Боюся, що одного дня він просто не витримає. І втрачу я його — назавжди.
