Коли я дозволила свекрусі тримати ключі від нашої квартири, навіть не думала, що це може стати проблемою. Тоді ми лише одружилися, жили надіями та мріями, починали все з чистого аркуша, вірили, що буде гарно, по-родинному.
«Нехай в мами буде копія, — сказав чоловік. — На всяк випадок. Щоб квіти полити чи посилку прийняти…»
Я погодилася, хотіла показати, що я не з тих, хто одразу вибудовує стіни. Була відкритою, гнучкою, сучасною.
Спершу так і було. Свекруха заходила рідко, завжди попереджала, приносила варення, палянички, свіжий хліб. Посміхалася, питала, чи не потрібна допомога. Я думала: «Нехай, їй же важливо піклуватися». Я навіть усміхалася їй у відповідь — щиро, з бажання бути хорошою.
Але з місяцями її візити ставали дедалі настирливішими. Вона перестала дзвонити перед приходом. Просто відчиняла двері своїм ключем і входила. Кілька разів я прокидалася від дзвону каструль — свекруха вже була на кухні, щось готувала, грюкала посудом. Одного ранку я вийшла з спальні в халаті — а вона сиділа на моєму дивані з чашкою чаю.
«Принесла яблуневий штрудель, ось тобі шматочок!» — сказала вона, немов так і треба.
Я мовчала. Бо «це ж мама», бо «вона ж від щирого серця». Говорила чоловікові:
«Може, варто їй щось сказати?..»
А він лише махав рукою:
«Ну годі, вона ж просто піклується…»
А всередині мене гризло відчуття, що я втрачаю не лише спокій, а й себе. Мій дім перетворювався на її додаткову оселю. Якби я стала квартиранткою у власних стінах. А чоловік завжди з тим самим м’яким поглядом: «Ну як можна мамі відмовити?»
Все змінилося однієї суботи. Я прокинулася рано, зварила каву, сіла біля вікна і подумала: «Ось, нарешті тиша». Але не встигла зробити ковток — почула, як повертається ключ у замку.
«Привіт!» — весело сказала свекруха, проходячи повз мене з торбою. — «Думаю, тобі буде смачний мій пиріг. Зараз приготую!»
Але я більше не хотіла її пирогів. Не хотіла її візитів, її турботи, її голосу й запахів. Я хотіла тиші. Хотіла — вперше за довгий час — сама вирішувати, хто може входити до мого дому.
Того ж вечора я набралася сміливості. Подзвонила їй:
«Маріє Степанівно… будь ласка, поверніть ключ. Для мене це важливо.»
У трубці замовкло. Потім почувся тихий, уражений голос:
«А я думала, ти мені довіряєш…»
Але я вже не виправдовувалася. Бо вперше зробила крок не заради когось, а заради себе.
Наступного дня вона передала мені ключі. Дивилася з образою, з холодом. Але я, вперше дивлячись їй прямо у вічі, зрозуміла — кордон поставлено. І я більше не дозволю його перетнути.
Тепер, коли я повертаюся з роботи й сама відчиняю двері, знаю: мене чекає лише тиша. Мої речі лежать на своїх місцях. Моя чашка стоїть на столі. Моя музика грає у колонках. Моє життя — без чужого втручання.
Так, було боляче. Але я зрозуміла: кохання не виправдовує вторгнення. Навіть для рідних мають бути межі. Нарешті я знову відчуваю: це мій дім. А я — його господиня. І це почуття варте всього.
