Випрошені серця: щастя попри все
Сестри Ганни рано повиходили заміж, роз’їхалися по містах, завели дітей. Їхні хати наповнювалися сміхом, а Ганна лишалася в батьківській хаті у Вересах, сама. Роки минали, і віра в те, що вона знайде своє кохання, танула, як весняний сніг. Люди давно махнули на неї рукою: «Кому така потрібна, та ще й у селі?» Але Ганна не здавалася. Вона господарювала, тримала курей, кіз, садила город. Збирала врожай, відправляла сестрам, щоб їхні діти їли свіжі овочі. Її хліб на заквасці був легендою: гості просили спекти, а вона ніколи не відмовляла.
Ганна не скаржилася. Вона приймала свою долю з покорою, знаходячи радість у турботі про небожат, які приїжджали влітку. Їхні дзвінкі голоси наповнювали хату життям, але коли вони від’їжджали, тиша ставала ще глибшою. Ганна не втрачала надії, але в глибині душі готувалася до самітньої старості.
Та доля вирішила інакше.
Одного липневого дня до сусідньої хати приїхали робітники — будувати лазню. І в Ганни знайшлася робота: дах комори треба було лагодити, димар у лазні замінити, дрібниць теж накопичилося. Без чоловічих рук у селі важко, хоч Ганна й вміла тримати сокиру та молоток. Один із робітників, Тарас, погодився допомогти. Він був розлучений, бездітний, з втомленими, але добрими очима.
Спочатку вони просто розмовляли: про життя, про село, про те, як важко самому. Потім він став заходити частіше, допомагав із господарством, а Ганна готувала йому вечерю. Дружба переросла у щось більше. У сорок років Ганна вийшла заміж. Весілля було скромним, але її очі сяяли так, що ніхто не посмів би назвати її негарною. Тарас, старший за неї на три роки, дивився на неї, як на диво.
У сорок два Ганна народила Данила. Тарас тоді вже був сорокап’ятирічним батьком, але втоми в ньому не було — лише щастя. Через три роки народилася Оленка. Діти були їхньою випрошеною нагородою, їхнім світлом. Попри насмішки й передбачення, вони справлялися легко. Усе, що стосувалося дітей, приносило радість: перші кроки, перші слова, перші малюнки.
— Втомилася, моя рідненька? — питав Тарас кожного вечора, обіймаючи Ганну.
— Трохи, — сміялася вона, і її обличчя осявалося теплом.
Двадцять років проминули, як один день. Данило виріс, одружився, Оленка вчилася у місті. Ганна й Тарас чекали онуків. Тарас, майстер на всі руки, вже змайстрував у дворі дитячий майданчик — гойдалки, гірку, пісочницю. Хата їхня була повна тепла, хоч і не багатства. Ганна більше не почувалася некрасивою. Як можна думати про себе погано, коли тебе обіймають з такою любов’ю, називаючи «рідною»?
Але іноді, у тиші вечора, Ганна згадувала роки самотності. Жорстокі слова сусідок, погляди, повні жалю, мовчазне осуду. Вона пережила усе це, але серце її не загрубіло. Вона знала: її щастя — не випадковість, а дар, вистражданий роками чекання.
Ганна дивилася на Тараса, на їхню хату, на фотографії дітей, і сльози наверталися на очі. Не від болю, а від вдячності. За любов, за родину, за те, що доля подарувала їй усе, про що вона мріяла, коли вже майже перестала вірити.
