Вільне щастя
Дімко, зачекай! Ну ж бо, зупинись…
Дмитро трішки сповільнив крок і озирнувся.
За ним по вузенькій стежці, що вела до невеличкого двоповерхового будинку з цегли, поспішала Оксанка шістнадцятирічна дівчина у високих чобітках, яскравій спідниці, коротенькій білій шубці та з хусткою на голові. З-під гострої вовняної хустини виривалися темно-каштанові завитки. Цей колір дуже пасував до її очей, зеленкувато-карих, блискучих, наче вона от-от розплачеться. Погляд Оксанки додавав їй якоїсь беззахисної трепетності так і хотілося її оберігати.
Дорога була слизька, дівчина раз у раз ковзала, здригалася, але не припиняла крокувати.
Оксанко, не біжи! Обережно, слизько ж! суворо крикнув Дмитро. Та й взагалі, не поспішай. Хоча В тобі такий порив мені до вподоби. Щоки аж палають! Краса! Давно такою не була видужуєш!
Оксана всміхнулась, підійшла ближче. Дмитро подав їй руку, вона міцно схопилася за неї й підморгнула хлопцеві.
І що ти хотіла? спитав Дімко, неквапно поглянув навколо, нахилився і швиденько поцілував її у щоку. Мати ж мені строго наказувала з тобою не підходити до дружби, ледь не лякала ременем протягнув з удаваним сумом.
Оксана скривилась, опустила очі, стала мяти в руках брязкальце портфеля, а тоді знову посміхнулась.
Дім, вони з татом вигадують! Нічого вони тобі не зроблять! Підеш зі мною сьогодні в кіно? Я вже квитки купила, пошепки попросила Оксана. Ось!
Знявши рукавичку, вона розкрила долоньку, де були затиснуті два квитки.
Дмитро легенько провів по її гарячій руці, відчуваючи тонкі пальці мов у піаністки, вдихаючи мить.
Кіно? Ну не знаю… У мене, взагалі, справи є, похмуро відгукнувся він, наче щойно згадав щось важливе. Оксана швидко сховала руку назад у рукавичку. А раз ти покликала то й ходімо, нарешті кивнув і буркнув:
А який там фільм? Знову про кохання?
Та ні, воєнний! Андрій ходив, каже цікаво! швидко заперечила Оксана. Але я боюся одна, а подруги не хочуть.
Андрій? Та він тобі всього накаже… То з ним і йди він хлопець мякий, згодиться! Дмитро гордовито випростався. Як слухаєш його…
Андрій Василенко був Оксанкиним однокласником, хлопець допитливий і працьовитий, у футбол не грав, у дурнях не гуляв; весь час у книжках, у гуртках, досягав, виступав, і бігав за Оксанкою. Дмитру це було не до смаку, але й суперником він собі Андрія не вважав. Такі хлопці м’якотілі. Паніна Оксана любить жвавих, особливих таких, як Дімко.
От тільки відтепер дорога Дмитра до Паніних закрита, а для Андрія, навпаки, червона доріжка. Ганна Михайлівна, мама Оксанки, прихильна до Андрія, привітна
Я нікого не слухаю! обурилась дівчина. Раз тебе запрошую значить, мені інші не потрібні! Ну, йдеш?
Вона почервоніла, примружилася.
Дмитру стало тепло на серці кивнув.
Добре. Підемо страшно їй буркнув. А мені? А я потім серед ночі кричатиму, баба Катерина переживатиме!
Дімко підморгнув Оксанці, та розсміялася, махнула рукою:
Ти ж нічого не боїшся! Ну, тоді чекаю тебе біля кінотеатру о шість пятдесят. А мені вже час. Мама качан капусти розпочала різати кухня в ночвах. Піду допоможу.
Оксана обережно розвернулась, поквапилась додому.
Вона жила за два будинки від Дмитра зі своїми батьками, поряд виросла горобців ганяли, по кущах лазили, на черемшу разом дерлися, щоб, на зло мамі, скуштувати гірку ягідку, кісточки плювали у двір хто далі. Разом і школу відвідували, хоча Дімко був на два роки старший. Дівчата заздрили, що такий гарний Дмитро наче на руках носить Оксанку, а вона не розуміла чого у тому дива. Він для неї був, ніби з самого початку життя
Два роки тому, катаючись на лижах, Оксана раптом відчула слабкість, запаморочення, чорні цяточки в очах. Повалась невдало зламала ногу. У заметі, скривившись від болю, тихо стогнала, голова крутилася, по спині котилися краплі страху. Ніколи не могла терпіти біль ще змалку мама ледь вмовляла занозу витягати А тут ціла нога!
Поруч був Дмітро. Він завжди був поруч: ще змалку Оксанині крики чулися далеко а Дімко поспішав на цей поклик. Дитячим голосом дівчина голосно і тягуче плакала, хлопець знаходив її по цьому звучанню.
Доки Дмитро ніс Оксану додому, нога розпухла, взуття довелося розрізати. Дівчина міцно вчепилась йому в плече сліди від нігтів залишилися, а Дімко терпів так важливіше було Оксану нести
Швидка відвезла її в лікарню, сказали нога нічого, а сердечко біда. У медичній картці клеїлася ціла хмара незрозумілих латинських діагнозів. Довго тримали у палаті, еле відпустили додому.
Сніг на вулиці вже танув, а Оксана ледь-ледь оживала.
Нога боліла, свербіла під гіпсом, дівчина лаялася з мамою з усякого приводу, плакала, але все змінював прихід Дмитра. Він завжди вигадував щось цікаве: то мапу світу розгорнув просто на ліжку й ганяв по ній паперовим човником, то конструктор принесе, то малювали стінгазету
Коли тобі знімуть цього валянка, поїдемо кудись. Куди хочеш? питав Дімко.
Оксана знизувала плечима.
Я б на подвір’я хотіла, а мама не пускає серце, мовляв, слабке А вже і ходити, мабуть, відвикла…
Е, дурниці! Треба розробляти. Он мій дідусь із Яремча, після війни ногу чуть не втратив: повернувся ледь живий ледь ходив. Але в їхньому селі професор на відпочинок приїздив підняв діда, розробив йому ногу і нічого. Одужав дід! Наука на місці не стоїть, і для тебе знайдемо спосіб, не сумуй! Рухайся, равлику! Ру-у-ухайся!
Дражнячи її, Дмитро брав то ляльку, то іграшку, змушуючи дівчину йти за ним на милицях.
Оксанко, які іграшки в твої роки! Ти у нас, як бабуся Ганна з базару тільки й бурчиш! Та підведи голову! Ми ще потанцюємо!
Оксаночко, лягай негайно! вбігала в кімнату Ганна Михайлівна. Дмитре, прошу тебе, не нервуй дитину! Вийди, будь ласка. У нас зараз Андрій прийде уроки допомагатиме робити.
Тітко Ганно! Та ви її, як у кут сушену воблу, тримаєте! Їй жити, просто жити треба, радіти!
Дякую, Дмитре. Але як нам жити ми самі вирішимо. І йди, будь ласка. Зараз краще Андрій посидить.
Стоячи біля дверей, Дмитро відчував лють через несправедливість, але нічого змінити не міг
Ганна Михайлівна, прицілившись, міцно вхопила парубка за комір і бурмотіла йому на вухо:
Якби ти знав У неї тяжка хвороба, їй не можна нічого І навіть дітей мати не можна, кажуть не витримає серце… Хочу мати живу доньку. Зрозумів?
Дмитро побрів додому… Вже вдома, стоячи на ганку, згадав її слова Оксана інвалід… От візьме — і помре…
Не може бути, їй жити-жити ще треба! зціпив кулак, підкинув воду з відра собі на спину й остудив гарячі думки.
Баба Катерина єдина рідна душа, яка залишилася йому. Про батьків Діми було відомо лише чутки: чи пропали, чи загинули… Баба Катерина нічого не пояснювала лише вкотре стирала сльози.
Оксану час від часу возили до лікарів. Ганна Михайлівна кожного разу розкладала гостинці «все своє, з городу» жебраючи у лікарів надію, що доньку вилікують. Але чуда не було.
У поліклініці все зводилось до одного: «Обережність, спокій, менше хвилювань»
Андрій усе робить правильно, зітхала мама. За рух її відповідає, книжки читає з нею
Мамо! зсоромлена Оксана червоніла, опускала очі.
Добрий хлопець ваш Андрій! посміхався лікар. От бачите, берегтися найголовніше!
Кінотеатр був паркий, повний запаху тютюну. Оксана, вчепившись у руку Дмитра, ще довго не могла відійти від вражень притулилася і тихо заплакала.
Оксана, ну все ж обійдеться! шепотів Дімко, погладжував її волосся.
Але з усіх боків уже шикали: «Тихіше там!»
Дім, мені щось недобре. Пішли попрохала дівчина.
Ану ходімо!
Чорні силуети мяко ковзнули до виходу. Яскраве світло накрило хол, осліпило.
Сядь, водички принесу, наказав хлопець.
Білетерка похитала головою, з пересторогою подивилась:
Така молода… Може, вагітна, а вже тут…
Дмитро раптом зявився поруч:
Ні, ще не одружені, але незабаром будемо!
Що? розгублено перепитала Оксана. В голові все загудло: Ти ти жартуєш?
Вона вчепилась у його руку, притиснула до себе.
Я серйозно не жартую, тихо відповів Дімко. Мав сказати потім, але Я ж обіцяв показати тобі весь світ? Пам’ятаєш і пінгвінів обіцяв?
Оксана кивнула.
Слово дотримаю. Лікуватимемось, знайдемо найкращих лікарів. Ти матимеш дітей, і все буде
Його хотілося поцілувати просто тут. Але білетерка так зиркала навіть доторкнутися розгублено
Допивай воду і ходімо на повітря.
Вони рушили до виходу, Оксана обережно звільнила руку.
Мені не можна мати дітей? глянула прямо в очі.
Дмитро розгублено зам’явся:
Та ну Про це ще рано. Побачимо, головне не хвилюйся.
Він вигадав, як розрадити дівчину. Покликав знайомого Костика Борисенка покататися на мотоциклі. Оксану вдягли у шолом, посадили попереду. Той рівно котився і в один момент усе погане розчинилось у відчутті швидкості, тепла рук Дмитра, шуму мотора
Вночі викликали лікаря. Вона ж уся на нервах! сварився той у коридорі.
З Дімою була? суворо допитувалася мати.
Так! Бо він мене розуміє Про все, навіть про дітей…
Оксана розплакалась…
Оце вже! зціпив батько, Василь Іванович, кулаки. Не смій, тату! Він найкращий! Андрій йому й близько не рівня!
Спати! гримнув Василь, і все кінець.
Ганна Михайлівна з того часу Дмитра близько не підпускала все лаяла, нічого й чути не хотіла.
Я все одно буду з нею! кричав хлопець під вікнами. І вилікую, ясно?! Чого ви її замикаєте, як надуману? Вона ж молодість загубить!
Врешті, на ґанок вийшов Василь. В руці блищить рушниця.
Будете стріляти, дядьку Василю? Ну, вперед! Та й не треба мені так жити, як нема для кого… Ви їй скажете поїхав, не хвилюйте серце.
Сміливо зробив крок до батька ствол вперся в груди; мати забилася в сльози.
Василь постояв, опустив рушницю:
Голову свою в армії підстав, може, порозумнієш там. Йди.
Усі біди, вирішили Паніни, через нього: кататися повів, на лижі навчив, винен!
«Нічого, може, у війську й забуде».
Оксана, стрибаючи завтра мокрою травою, дивилася у вікно на Дімкову спину. «Оглянься ж!» зойкнула подумки. І він озирнувся, манівцем попрощався…
Дмитро повернувся через чотири роки. Оксанка не знала, родина їй не казала, що хлопця відправили спершу на строкову, а далі до Афганістану, де зник безвісти. Бабу Катерину провели на цвинтар, не дочекавшись онука. Оксану на похорон не пустили.
Усі листи до Дімкової частини так ніколи й не дійшли.
Поштарка Галина Іванівна лише зітхала: Може, в хлопця інші турботи
Всю осінь будинок зустрічав Діму пусткою і запахом вогкості. З даху текло, кімнати покрились іржавими плямами. У кутку шалик бабці Катерини, на тумбочці почорнілі ікони.
Дмитро ще ніч проворочався, потім пішов до Паніних. На подвірї білизну вішала Ганна Михайлівна.
Тітко Ганно! гукнув. А у вас все так само!
Вона примружилась: А ти хто? Та я це, Дмитро. Можна зайду?
Оксанка поїхала, рівно відказала жінка. А ти повернувся Н-да.
Куди? кинув Дмитро, ховаючи сигарету.
До Львова. Андрій туди вступив от і перебралися. Вони тепер чоловік і жінка Лист недавно прийшов: улаштувалися, Оксана теж вчиться. Дякувати Андрію підтримав її, коли тебе не стало. А як бабусю твою поховали, Оксана зовсім згасла знову лікарів викликали. Не шукай їх, Дімко. Нехай спробують бути щасливими
Дмитру боліло але він розвернувся і пішов. По дорозі зайшов до бабиної могили. Зняв хрестик із шиї, поклав на плиту.
Пробач
Дмитро став різким, цілеспрямованим, ніколи не відав слова «ні» і завжди шукав можливості навіть у нечесних справах. Гроші зявилися немалі. Він шукав.
Оксану знайти було б просто, але він шукав шанс. Через вісім років, збудувавши бізнес від автозапчастин до постачання сировини вийшов на контакти медиків.
Чого тебе сердечні справи зацікавили? питав кардіохірург Романенко з Інституту Амосова. Ну, в цих питаннях ми даємо раду. Кому допомогти треба?
Є дівчина. На два роки молодша за мене, з дитинства зі слабким серцем Діагнозу не знаю.
Діставай історію хвороби, аналізи тоді поговоримо, відповів лікар.
Дмитро вийшов з кабінету і рушив, плануючи здобути потрібні документи.
Куди ти так рано? Іринка стояла на порозі у халаті. Холодно, а чоловік усе провітрює: Пята ранку знову кудись летиш?
Він знизав плечима:
Ти ж знаєш, справи. Не переживай, за кілька днів повернусь. Скучай за мною! Гості ні-ні!
Іра руками обіймає, посміхається:
Слухаюсь, пане господарю. Хоч може, сніданок спробуєш?
Колись іншим разом
Він тихо зачинив за собою двері. Вона знала: він не любить її. Та й не приховував. Але їм було добре разом.
Дмитро Андрійовичу, з медичними картами обережніше розводив руками головний лікар Юрко Петрович у ресторані а прізвище Оксана Іванівна Паніна? Не пригадую
Та не нервуйте ви так, Юрко Петрович! Скільки хочете за інформацію? Не шкодуйте заплачу гідно. Вона ж страждає, а чоловік Дмитро стискав зуби від злості використовує її Синові знань навязує так, що хлопчина, як із підземелля. А сам гріє руки на її горі…
Ви лізете в чуже життя, Дмитро Андрійович! аж руки тремтіли у лікаря.
Ганьба брати за жінку лише через її нещастя Діждемося: документи покажіть і я все владнаю. Не засмучуйте мене марно. От конверт. Все.
Оксана Іванівна, йдучи по львівській вулиці, ні на чому не зосереджувалась: завтра знову до лікарні, потім шкільні справи сина, гостей приймати А поки просто йде, дихає
Пролітає мотоцикл, із обіймами згадується Дімко
Оксано! покликав знайомий голос, і вона завмерла. Можна поговорити?
Він навіть не питає бере за руку й тягне на лавку.
Дімко Дмитрику! шепоче, торкається обличчя. Як ти прийшов?
Вона заплакала, він обійняв. Тепло, надiйно
Поїдь зі мною на лікування. Все оплатив, лікарі чекають документи зроблять операцію, ти зможеш знову жити!
А Андрій? А син? зашепотіла Оксана.
Не важливо. Головне ти, твоє життя!
Скажи краще, як ти? переводить розмову дівчина. Ти змінився, але гарний… Не бандит же?
Колись було різне. Та зараз просто змінився
А наш Валентин теж вчить мови Оксана відволіклась. Ти був у своєму домі?
Та нічого там
Дімко, я боюся. Мені тут спокійніше. Я боюся не прокинутись Валя малий ще
Оксана притислася до Дмитра, він притулив її голову до себе.
Чаю, хлопці? усміхається нарешті жінка. Є пиріжки і цукерки!
Він не став залишатися. Вийшов. Шуганув плечем кількох перехожих і болісно подумав: як можна відмовитись від кращого життя, якщо він вже все влаштував… Що дарма тоді боровся?
«То ти просто хотів перемогти Андрія А вийшло програв», спливло в думках, і залишилася лиш образа.
Вдома на нього чекала Іринка.
Привіт Я борщ зварила Спробуєш?
Жінка обняла міцного, холодного Дмитра, причаїлася.
Чому ти? спитав він.
Я боялася, що ти не повернешся…
Як же я без тебе, дурненька і стало легко, і тепло вперше за багато років. Він повинен собі лише бути щасливим, просто жити і створити нову сімю. Любити. Виростити дітей. Своє просте щастя.
А Іринка дивилася, як Дмитро їсть її борщ і знала: цього затишку в їхньому домі тепер більше не відпустить ніхто.
