Віктор Сергійович мешкав неподалік Києва у маленькому, затишному будинку з власним садом та городом. Усе життя він обожнював домашнє господарство, а тому не хотів перебиратись до столиці, хоч і мав там власну квартиру. Тим паче зараз, коли б усе навколо нагадувало про рідних дітей, яких чоловік вже ніколи не побачить…
Втомлений від праці в саду, чоловік сів на диван та заснув. Вже багато років його сни були однакові — маленька Оля сиділа у нього на колінах та з усмішкою розповідала батьку якусь історію, а у кімнату зайшла його кохана дружина та покликала їх за стіл. То був його день народження. Віктор Сергійович прокинувся з мокрим від сліз обличчям. Пройшло вже дев’ять років як на той світ відійшла його дружина — раптовий інсульт, і шість, як розбилась у страшному ДТП його донька Оля, її чоловік та син Олександр. Усі ці роки Віктор Сергійович шкодував лише про одне — що його не було у тій машині. Він не бачив змісту жити без рідних.
Та навіть у цьому домі усе нагадувало йому про доньку. Ось поруч лежить телефон, подарований нею незадовго до смерті, який він щодня неодмінно заряджав, хоч і ніколи не користувався. А ось там на столі ноутбук, на якому, здавалось би, ще зовсім нещодавно Оля вчила його заходити в Інтернет та зідзвонюватись по відеозв’язку, але тепер у тому не було жодної потреби.
Віктор Сергійович не мав більше родини, тому усі шість років не отримував ніяких дзвінків, але тут раптом екран телефону засвітився і заграла мелодія, що сповістила про дзвінок з невідомого номера. Піднявши слухавку чоловік почув таке: «Дідусю, це я, Сашко, у мене тепер новий номер. Ти вибач, що я так давно не телефонував тобі…» Чоловік не міг і слова вимовити, він не вірив власним вухам. Невже це Олександр, але хіба таке можливо? Віктор Сергійович вирішив не показувати онуку свого хвилювання, а відразу прийнявся розпитувати його про батьків, але Сашко повідомив, що мусить терміново бігти по справах і пообіцяв зателефонувати завтра. Віктор Сергійович попросив, щоб онук телефонував йому щодня, бо він дуже сумує за ним.
Цілу ніч чоловік не міг заснути та думав чи бува не приснилось йому це, але збережений вхідний телефонний дзвінок служив доказом того, що усе було насправді. Вранці чоловік вирушив до церкви, помолився, подякував Богу та поставив свічки за упокій рідних. Того ж вечора Сашко дотримав свою обіцянку та подзвонив дідусеві. Він довго розповідав Віктору Сергійовичу про свої справи у школі, про конфлікти з батьком та дівчину, з якою неодмінно його скоро познайомить. Кожнісінького дня Віктор Сергійович розмовляв тепер з онуком.
— Сашко! — сердито покликала жінка. — Ходи-но швиденько сюди!
— Ей, ти чого така сердита? Що трапилось?
— Це ти мені скажи! Ти чому до дідуся так і не подзвонив? Я ще місяць тому тобі казала. Ми ж дідусеві спеціально купили телефон, щоб він міг з тобою частіше спілкуватись, а ти…
— Мамо, ти точно нічого не плутаєш? Ми з дідусем вже цілий місяць кожного дня по телефону спілкуємось. Мені навіть шкода, що я раніше майже не телефонував до нього!
— Якщо ти жартуєш, то це не смішно! Дідусь мені говорив зовсім інше.
— Ну якщо ти мені не віриш, то давай у нього самого спитаємо!
Сашко набрав номер дідуся та дав слухавку матері:
— Благаю, не тримайте на мене зла. Я давно зрозумів, що ваш син набрав не вірний номер, але не знайшов сил у собі сказати йому про це. Мого єдиного онука також звали Сашко… У вас чудесний син, будь ласка попросіть у нього вибачення від мене. Я більше не буду телефонувати йому, пробачте…
Проте Сашко навіть і не думав переривати спілкування з Віктором Сергійовичем, навпаки, став частенько навідуватись до нього у гості. Хлопчик вважав його своїм новознайденим дідусем. Незабаром хлопець познайомив і своїх батьків з Віктором Сергійовичем і вони собі його стали ласкаво називати «дідусем». Віктор Сергійович знову знайшов зміст життя і став по справжньому щасливим.
