19 березня 2026р.
Щоденник
Сьогодні знову ловив я Олеся, немов хитру мишку, і він навіть не підозрював, що я на нього вдивляюсь. Працював я на відповідних посадах уже стільки років, що вже не відрізнити мене від справжнього професіонала. Поки що нічого не підлягало, Олеся не запрошував нікого до себе, а я лишень спостерігав, наче вартовий на варті.
Інтуїція, скажу я собі, не підводить. Вона підказувала: «Терпіння, Вікторе. Часом і найміцніший ланцюг розірвеш». Адже питання це торкалося мене особисто, моєї родини. Коли ще була маленька Оленка, я був розчарований, що у нашій сімї зявилась не син, а дівчинка. Я сховав це під крилами суворості, проте в душі щось шкрябало: «Дiвчинка це благословення».
Тоді ще був молодий, не встиг одружитись, робота вчинилася на заваді. Жінки не любили мій графік, а жорстка праця поглинала мене. Пізніше зустрів я Любов справжню українську красу, кохану, що вже під сорок, і мрії про сина здавалися далекою зіркою.
Що ж сталося далі, я й сам не помічав: маленька донечка захопила мене своєю посмішкою. Вперше вона обхопила мене пальцями і дотягнулась до мого носа я був на грані розпачу. Коли Оленка, у своїх невпевнених кроках, кликала: «Тату, тату!», я підхопив її, притиснув до себе. Тоді я зрозумів: найголовніше щастя її, моєї зірочки. Я не дам нікому образити її.
Любочка сміялася: «Вітю, ти нас розбаланчуєш!» Я купував своїм улюбленим дівчаткам подарунки, і, спостерігаючи за їхніми сяючими очима, відчував справжнє задоволення.
Як так швидко зросла Оленка? Щойно ще вона трималась за мою велику руку, коли я виводив її в дитячий садок. Тепер же, коли я підкидав їй крихту з печива, вона піднялась на підбік, поглянувши на мене з величезним захопленням:
«Тату, який ти великий! А купиш мені ведмедика?» і я відчував себе справжнім богом. Тепер вона вже закінчила школу, заочно навчається і працює, сама формує своє виховання.
Одного вечора Любов спекла пиріг, а в очах її блищало щось загадкове, ніби скриня з таємницею. Я подумав, може, дівчата щось замовляють у мене? Та виявилося інше. Оленці щойно виповнилося двадцять.
«Тату», посміхнулася вона, підкидаючи невидиму пудру на мою груди, «я хочу познайомити вас з Олесям, лише не гарячкуй. Він дуже добрий, ми плануємо подати заяву. Я сьогодні запросила його на чай». І дзвінок пролунав.
Любов відчинила двері: «Доброго вечора, заходьте, радий вас бачити, я Любов Василівна. А це мій син Віктор Григорович». Я кивнув, простягнув руку Олеся і відчув, як у роті стало сухо.
Той, хто прийшов, ніби хотів забрати мою донечку, мою Оленку. Голос розуму шепотів: «Що ти робиш? Хіба не хочеш щастя своїй дочці? Чи не варто їй жити з мамою і татом?».
Але я не слухав цього голосу. Вирішив, що Олекса не гідний Оленки, і в мене виник план. Я мав перевірити його, щоб не дати йому образити мою дитину.
Через кілька тижнів я сидів біля будинку Олеся у службовій машині, під виглядом нічних патрулів. Після того, як Олекса провожав Оленку додому, я кілька разів тихо їхав за ним, спостерігаючи.
Тоді, під підїздом, з’явилася дівчина з маленькою дитиною. Олекса обійняв її, взяв сумку і разом вони зникли в дверях. Я зрозумів, що цей хлопець не той, за кого себе видає, хоч і здавалося, що він схожий на мене в молодості відкритий, простий. Можливо, я надто схильний до підозри.
Оленка привітала мене: «Тату, за тиждень наше весілля! Ми замовили столик у кафе з Олексієм, я неймовірно щаслива». Я дивився на доньку, і раптом мене охопило соромлення за те, що я стежив за її нареченим.
«Тату, батьки Олекса приїдуть завтра ввечері, познайомляться, а сестра Наталка з донькою приїдуть з іншого міста», продовжила вона.
На весіллі я танцював з Любовю, ніби молодий козак, і зрозумів, що настав час відкласти підозри, перестати змішувати роботу і сімейне життя.
Через рік моя онука, Сергійка, народилася. Я, вже справжній дід, розплакався від радості. Мрії збуваються: тепер у мене є з ким поговорити почоловічому, і зять Олекса виявився справжнім хлопцем.
Сергійко росте, вже голосно кличе, і я щасливий, що можу спостерігати, як життя розгортається. Щодо того, як я перевіряв Олекса, залишу це в таємниці, бо довіра до близьких важливіша за підозри.
Пишу це, щоб зафіксувати, наскільки важливо слухати своє серце і не дозволяти сумнівам руйнувати те, що дорого.
Віктор Григорович.
