Викрадення століття
Хочу, щоб чоловіки бігали за мною і плакали, що не можуть наздогнати! голосно прочитала бажання з аркуша Богдана і припалила папірець запальничкою. Попіл струсила у келих і допила ігристе під регіт подруг.
Ялинка підморгнула вогниками, ніби задумалась, і вмить спалахнула ще яскравіше. Музика заграла дужче, келихи задзвеніли, обличчя закрутилися й переплелися у веселій феєрії. З гілочок сипонувся золотий пил чи, може, так запамʼяталося
Ма-а-ам… Ма-ма, вставай!
Богдана насилу розплющила одне око. Над нею здіймалася майже футбольна команда.
Ви хто такі? Знаю вас, діти?
Діти, бешкетуючи, називалися, схиляючи голови:
Мамо, згадай: Матвій 9, Льоня 7, Сашко 5, Давидко 3!
Повний склад, без травм і замін, усі з хитрющими посмішками та блиском в очах. Не про таких бігаючих чоловіків вона мріяла під Новий рік…
А де ваш тренер?.. Тьфу, батько ваш де? прохрипіла вона пересохлим голосом. Води мамі принесіть
Варто було їй заплющити очі і знову:
Ма-ма!
В руках опинилися дві склянки води, мандаринка і кружка з розсолом. Так Старший уже знає, як рятувати маму після свят. Ростуть…
Мамо, вставай, ти ж обіцяла благали молодші.
Богдана чесно спробувала згадати, де вона є і що саме обіцяла.
В кіно?
Не-е-ет.
В «МакДональдз»?
Ні!
У крамницю іграшок?
Ну, ма-а-м! Не прикидайся! Ми майже зібрались, а ти все не встаєш!
Куди ж ви зібрались, скажіть матері? здалася вона.
Любонько, вставай, долинув чоловічий голос. Увійшов стрункий, темноволосий чоловік з грецьким профілем, у його горіхових очах загравали золоті іскорки. Оце чоловяга!
Усе готово, машину я пакував. Заїдемо до супермаркету і в дорогу!
Богдана старанно намагалася згадати, хто цей пан і чому діти кличуть її мамою. В голові порожньо. Жодної версії.
Мам, не забудь наші плавки! І собі теж! вигукнуло щось із дитячої.
«То ще й басейн десь є?.. майнула думка. Яке чудо-життя, а я нічого не памʼятаю?..»
Богдана розплющила очі й повільно оглянула кімнату. Щохвилини розуміла: тут усе чуже. Жодної своєї речі. Жодного знімка на тумбі, незнайомі меблі, важкі штори з дивним узором.
Єдине, що викликало теплі спогади квітка в горщику. Різдвяна червона пуансетія з мʼякими оксамитовими пелюстками. Білий горщик, прикрашений дрібними перлами, здався до болю рідним.
Вона заплющила очі й почала обережно згадувати вчорашній день. З дівчатами зібралися у ресторані відсвяткувати Новий рік, пограти у Таємного Миколая. Колись, у студентські роки, так само тільки тепер із дорогими сумками, укладками і вічною нестачею часу.
Подруги ошатні, безтурботні, трохи збуджені через рідкісну волю. Вирвалися бодай ненадовго із рутини: чоловіки, діти, уроки, садки, каструлі… Світилися свободою, як школярки після третього дзвінка.
І тільки Богдана спокійна та гарна, як завжди. Незаміжня, сама собі господиня. Не треба здавати звіти, не потрібно когось попереджати чи чекати.
Остання наречена, жартували подружки, підморгуючи й підливаючи їй ігристе.
Вона подарувала подрузі набір косметики «з чорної ікри та золотими нитками». Сміялися, що таку маску не гріх і на канапку покласти й до шампанського подати. Довго фотографували коробку, немов це мистецький експонат.
У відповідь Богдана отримала різдвяну пуансетію в білому горщику з перлинами і пляшку рідкісного ігристого із Закарпаття, яке подруга відкопала в замку біля Мукачева. Того самого вина, що відкорковують лише на особливу мить.
Вона читала записку то чи тост, чи бажання і… провалля! Далі нічого. Як то кажуть: ішов впав прокинувся гіпс!
Богдана глянула в дзеркало. Сама собі дівчина, навіть макіяж ще з Нового року. Але звідки діти, чоловік? Не пам’ятає їхнього народження, весілля нічого! Проте імена дітей знає, а імя чоловіка ні. Дивина
Вийшла з кімнати. У коридорі валізи на коліщатках: дві великі чорна та світло-бежева, з наліпкою модного бренду. Біля них три дитячих рюкзачки.
Отже, їдемо не до лісу смажити ковбаски. Куди ж тоді? У подорож?
У цей момент у квартиру зайшов «чоловік». Швидко, впевнено взяв валізи, ніби робив це сто разів, і ніжно підштовхнув її до дверей.
Запізнимося, спокійно мовив.
Богдана поглянула жодної обручки! Ні в неї, ні в нього. Ще одна дивина. А може?
Діти стрибнули в авто великий місткий мінівен. Рюкзаки полетіли на місця, ремені защолкнулись автоматично. Чоловік сів за кермо впевнено. Богдана зітхнула і вмостилася на передньому сидінні.
Він простягнув їй стакан кави теплий, з молоком, а вона такий терпіти не може! Від того стало якось сумно.
Поїхали! весело озвався, підморгнув дітям. Машина рушила. З кожним кілометром неспокій у грудях наростав.
Діти позаду жартували і шепотілися. Чоловік вів обережно, час від часу кидав загадковий погляд, наче між ними було щось спільне, таємне.
Богдана вдивлялася в дорогу і почувалася, наче Їжачок у тумані. Все ніби просто: сімʼя, авто, подорож, а насправді жодної певності.
Місто залишилось позаду, машина виїхала на трасу. Богдана не могла вже вірити нічому: у глибині відчувала поруч чужий чоловік і чужі діти!
Вона похилена! Ні, її захопили!
Та чому знає імена дітей? Нарешті, вона переконалася біля неї чужий чоловік, усе це підозріло і треба діяти.
Богдана випросталась, стисло обхопила каву, роблячи вигляд, що просто дивиться у вікно. Вмикалася інша вона не розгублена, а жінка, яка мусить вижити!
Через півгодини діти здійняли бунт:
Татку, на заправку!
Пити хочу!
Можна щось перекусити?
Машина звернула до АЗС і зупинилася. Всі дружно висипалися на двір і рушили до магазину.
Ось він шанс! Серце Богдани шалено калатало. Поки всі відволіклися, вона крадькома кинулася до машини, ховаючись, швидким ривком дісталася за кермо…
А ключів катма.
О, ти тут, а ми тебе шукаємо, спокійно долинуло у вікно. Богдана здригнулася.
Якщо всі на місці їдемо далі, м’яко сказав він. Люба, я поведу, а ти перепочинь.
Вони знову рушили.
За годину попереду з’явився аеропорт скло, бетон, натовпи. Кинули авто на платній парковці і разом зайшли всередину.
Богдана напружилася не допустить, щоб її кудись вивезли! Не буде жертвою!
Вона відставала, чекаючи моменту. Крок-два і кинулася вперед.
Це викрадення! Допоможіть! закричала, підбігаючи до охоронця.
Охоронець спрацював миттєво Богдану скрутили, склали на підлогу, скували. Навколо виросли люди зі зброєю.
Зачекайте! Поясню зараз! гукнув чоловік, якого вона вважала викрадачем.
Це жарт! Новорічний сюрприз! Ми не озброєні!
Крик чоловіка долинав крізь шум, коли раптом, як у фільмі, вона побачила їх: за великим рекламним стендом стояли її подруги. Посміхаються, розгублені, ледь не плачуть і сміються водночас.
Мамо! вигукнули діти й побігли до однієї з жінок серед подруг. Інші кинулися пояснювати охоронцям й просити відпустити «викрадачку».
Богдану підняли, зняли кайданки. Світ перестав крутитись. Вона стояла посеред аеропорту розпатлана, з диким серцем, і раптом усвідомила: її не викрадали.
Її… розіграли?!
Адреналін почав відступати, шум у вухах ущух, і вона почала розуміти слова.
Це був розіграш.
Грандіозний. Дорогий. Колективний. З елементами кримінальної драми.
Подруги всі разом заговорили, перебивали одне одну, виправдовувалися і сміялися.
Зʼясувалося: давно хотіли познайомити Богдану з «порядним хлопцем». З тим самим, який потай захоплювався нею, але знав її характер і не наважувався на активний рух. Бо відповідала просто:
Та навіщо! Я сама. Мені добре.
Діяти напряму боялися тож вигадали: не знайомити, а облити її разом у «сімейну атмосферу», отак «з головою». Так з’явилася ідея: ранкова сімейність, кава, діти організовані, чоловік спокійний, добрий та ще й усміхається. А очі у нього гарні, з іскорками…
Ми хотіли, щоб ти не думала, щиро поділились подруги. Просто відчула тепло.
Богдана прислухалась до себе злитися вже не виходило. Жіноче серце не любить зламу, проте цінує результат.
Так, спосіб… ризикований. Так, серце ледь не зупинилося. Але чистий експеримент! Інколи, щоб зрозуміти потрібен тобі чоловік чи ні досить одного ранку, трьох дітей і чашки кави від «викрадача».
І тут вона його побачила. «Герой роману» стояв, посміхаючись, лукавим котячим поглядом із тих, яких хочеться поцілувати. В горіхових очах маленькі чортенята. «Діти» зясувалося, були його племінниками, захопленими розіграшем улюбленого дядька.
Ой, ви запізнюєтеся! підхопилися подруги. Літак полетить! Бігом до реєстрації!
Що, знову викрадення? майнула думка у Богдани. І куди ж мене тепер везтимуть? На море? В Одесу, купатись і їсти кавуни?..
Він простягнув руку:
Давай знайомитись я Владислав. Дозволиш тебе викрасти? мяко і лукаво усміхнувся.
Поглянула на подруг: ті стояли з тривогою та надією у очах. Повернулася до чемоданів, а тоді у його добрі золоті очі.
Думка промайнула: а що заважає погодитись?
Поїхали! радісно сказала Богдана, вперше за день по-справжньому посміхаючись. Бо це «викрадення» безперечно стане найприємнішою її пригодою.
І, майже пошепки, додала: Але діти хай вдома залишаються…
Подруги засміялися, він усміхнувся ширше, і аеропорт разом із натовпом раптом стали початком чогось нового смішного, теплого і дуже рідного.
Іноді життя нас не краде. Воно просто перекидає туди, де ми справді потрібні.
