Зима цього року на Волині була немилосердною: морози за сорок градусів скували все навколо, а вночі термометр опускався ще нижче, ніби сама природа випробовувала людей на міцність.
— Василю, закутайся тепліше! Надягни светр, той, що я тобі зв’язала, вовняний, — напутствувала чоловіка Олена, проводжаючи його на роботу.
Хоч і тріскучий мороз, справи на фермі не чекали. Корови, голодні й нетерплячі, вимагали догляду. Василь, вже немолодий, на порозі пенсії, звично збирався на роботу. А Олена залишилася вдома — чекала на доньку з онуком, але та подзвонила з міста:
— Мамо, поки морози не втихнуть, не ризикнемо їхати. Приїдемо наступного тижня, у вихідні.
— Правильно, доню. Раптом автобус зламається в таку погоду? Бережи себе й малечу, — відповіла Олена, приховуючи тривогу.
Відключивши телефон, вона завмерла, поринаючи у спогади. Перед очима спливла та зима, майже півстоліття тому, коли вона, юна Оленка, з подругою Марійкою вирушила у глуху село до Марійчиної бабусі. Тоді морози теж песли, доходило до тридцяти п’яти, але молодість брала своє.
— Оленко, поїдемо зі мною до бабусі! — умовляла Марійка. — Канікули зимові, одній нудно, а ти побачиш наше село. Правда, звідти ще треба добиратися, але нічого, впораємось!
Обидві були шістнадцятирічними. Олена, умовивши матір, зібралася в дорогу. Одежа тепла, дух бойовий — мороз їм був ніщо. Автобус довіз до великого села, але далі водій відмовився їхати:
— Все, приїхали! Дорогу замело, трактор не пройшов. Не поїду, застрягну! — буркнув він, ігноруючи обурення пасажирів.
Олена з Марійкою, як і всі, вийшли.
— Оленко, до селища ще кілометрів дванадцять, — зітхнула Марійка. — Куди в таку погоду? Підемо до тітки Ганни, маминої сестри, вона тут живе. Переночуємо, а вранці вирішимо. Мама підказала, про всяк випадок.
Так і зробили. Тітка Ганна нагодувала їх гарячим борщем, напоїла чаєм із медом, вклала у маленькій кімнатці. А вранці сусід, дядько Петро, погодився відвезти їх до селища на санях. Тітка Ганна ще ввечері домовилася:
— Петре, візьми дівчат, їм до баби треба.
— Та як не взяти? — добродушно відгукнувся він. — Домчу з вітром!
Олена з Марійкою залізли в сани.
— Ну, дівчата, вкривайтесь кожухом, а то замерзнете! — Петро турботливо підгорнув важку шубу і штовхнув коня.
Сани заковзли сніговою дорогою. За селом простягнувся сосновий бір, а далі — безкрайній степ, укритий білим покривалом. Дорога була нерівною, десь замело, але кінь йшов упевнено.
— Дядьку Петре, а вам скільки років? — запитала Марійка, щоб розігнати тишу.
— Біля сімдесяти п’яти, — усміхнувся він. — Та я ще ого-го! Влітку овець пасу, чабаном працюю. Степ у нас — краса, все цвіте, пахне. Приїдете влітку, самі побачите!
**Оповідач із душею**
Дядька Петра в селі любили. Добрий, щирий, він умів розповісти історію так, що забувалися і мороз, і довга дорога. Поки їхали, балакали про дрібниці, але раптом Петро, примружившись, промовив:
— Цією дорогою, дівчата, я свою Ганну привіз. Давно, років п’ятдесят тому. Вкрав її, можна сказати…
— Як вкрали? — здивувалася Марійка. — Розкажіть, дядьку Петре!
— Бабу Ганну, що нас проводжала? — підхопила Олена.
— Її, мою Ганночку, — кивнув він, і очі його заграли. — Тоді вона була дівчинкою, юною, як ви.
Олена з Марійкою замовкли, боячись пропустити слово.
— Давно це було, — почав Петро. — Поїхав я в те село, куди вас везу. Послав мене батько по справах до його брата, дядька Миколи. Мені двадцять п’ять, не одружений, усе наречену шукав, таку, щоб серце запалало. У нашому селі такої не знайшов.
Приїхав Петро до дядька Миколи. У того син, Тарас, ровесник Петра.
— Здоров, Петре! — зустрів його Тарас. — Тато на стайні, скоро повернеться. А ввечері в клуб підемо, у нас дівчата знатні!
У клубі греміла музика. Дівчата кружляли в танці, підбігали до Петра, тягли його в коло. Але він, перепочивши, помітив її — ту, що щойно увійшла. Невисвона стояла біля дверей, витріщаючись у темряву, ніби чекала когось дуже важливого.
