Вікно, де вже ніхто не чекає
Він відчув щось не так не відразу, але десь у глибині души щосо шептало: у цій історії щось зміщено. Ніби кімта трохи перекосилась, стілець стоїть нерівно, і ось-ось втратиш рівновагу. Нічого очевидного — лише тонка тріщина у реальності. Він помітив це навесні — у вікні навпроти. Маленька кухня на п’ятому поверсі, де світло запалювалось рівно о восьмій. Вона виходила з глиняною кружкою в руках, боса, у вільному светрі, ніби не відчувала холоду, бо земля під ногами була рідною. Сідала за стіл, обнімала коліна й довго дивилась у екран ноутбука. То сміялась, запрокинувши голову, то витирала сльози рукавом — не відриваючи погляду, ніби звикла до болю, як до дихання. У її рухах не було ні грації, ні гри — лише життя. Тихе, справжнє.
Вона не була красивою за глянцевими мірками, але в ній було щось незбагненно привабливе. Щось, що змушувало чекати цих вечорів. Як чекають пісень по радіо — не через слова, а через голос. Він жив сам. Після розлучення минуло два роки, а тиша у квартирі стала майже тілесною — вона повзла у ліжко, у чай, у клавіші, на які ніхто, окрім нього, не стукав. Їжа — доставка. Спілкування — листування без зустрічей. Мама дзвонила по неділях і казала: «Тобі вже сорок три, сину, так не можна». А він кивав, посміхався у трубку й клацав по екрану, лише щоб розмова скінчилась.
Навесні вона дивилась у екран. Влітку — читала. Восени — писала. Завжди — за тим самим столом. У тому самому светрі. І кіт — згорнувшись клубочком, лежав на підвіконні, як ще один обряд, як штори, кружка, м’яке світло. За дев’ять місяців вона ні разу не глянула у його вікно. Ані поглядом. Ніби знала — він спостерігає. Але не подавала знаку. Він чекав. Кожного вечора, сподіваючись — раптом обернеться. Не щоб привітатися. Просто щоб показати — теж бачить.
А потім — у січні — світло не запалилось.
Він чекав. Один вечір. Інший. Тиждень. Нічого. Штори закриті. Кота нема. Все зникло, ніби книжку обірвали на півслові. Він не знав, що робити. Не мав права — але й не міг просто прийняти. На тринадцятий день він пішов. Перейшов двір. Піднявся. Постукав.
Відчинила інша. Молода. Здивована. З навушниками у вухах.
— Вибачте… тут жила жінка… років тридцяти… з котом… світле волосся…
— А… Віра? — вона зняла навушник. — Померла. У грудні. Хворіла. У лікарні лежала. Кота, здається, хтось забрав. Я тут із грудня.
Він подякував. Пішов. Повільно. Ніби з кожним кроком тиша ставала густішою. У дворі було голо, ніби дерева знали. Він повернувся. Сів на підвіконня. І тільки тоді зрозумів — руки тремтять. Бо у тому вікні вже нема на кого чекати.
Тепер увечері там запалювалась гірлянда. Тепла. Весела. На стінах танцювало світло. Інша жінка, інші чашки, інше життя. Гітара. Сміх. Незнайомий голос. А він усе чекав — раптом вона з’явиться. Сяде. Підтягне ноги. І, може, хоча б раз… гляне.
Не глянула.
А навесні він уперше запалив у себе настільну лампу. Просто так. Не тому що темно. А тому що — може, хтось тепер дивиться з того боку. І він сів. З книжкою. З кружкою. У старому светрі, що пахне часом і тишею.
Просто — щоб було світло.
