Переїзд у нову хату — справа нелегка, знаємо всі.
Ось і Соломія з чоловіком Іваном, нарешті придбали собі просторішу оселю, збиралися заїхати туди одразу після свят.
Вони вже почали складати речі у великі коробки, розсортовували: щось на смітник, щось обережно запаковували…
Дійшла черга до шафи з таємничими антресолями. Іван перед роботою дістав звідти коробку з ялинковими прикрасами, а заодно витяг усе інше, склавши акуратним стосом. Тепер їй довелося це все перебирати.
Звісно, на антресолях зберігається те, чим не користуєшся, але викинути не піднімається рука — раптом ще знадобиться?
Соломія взяла двотижневу відпустку саме для цього — розібрати, відібрати, вирішити, що везе з собою, а що залишить. Справді, нелегко. Що робити зі шкільними зошитами, щоденниками, грамотами? Коли були живі батьки, вони все це зберігали, а тепер це дісталося їй, як родинна спадщина.
Вона сиділа біля купки спогадів і методично їх перевіряла. Щось летіло у чорний пакет, щось відкладалося осторонь. І ось у її руках опинилася невеличка скринька, обклеєна мушлями та річковими камінцями, загорнута у м’який льняний мішечок.
Це був подарунок дідуся. Він привіз його з Карпат, коли їй, Соломійці, було десять. І ця скринька стала її таємничком. Тут вона зберігала найдорожчі дрібнички — немовби капсули часу.
«Цікаво, чи є щось подібне в Оленки?» — подумала вона, але одразу сумніви пройняли: занадто сучасні ці діти, занадто практичні. У їхні роки вони навіть не мріяли про таке.
Їй довелося піти у звичайний технікум, вивчитися на кондитера і працювати на місцевій фабриці.
А от Іванові пощастило більше. Він мріяв стати архітектором — і став ним. Навчився і повернувся в рідне місто, тепер його проєкти будують по всій Україні.
Оленка теж така ж цілеспрямована. Хоча, у свої одинадцять, ще не вирішила, ким буде.
Соломія тримала скриньку і раптом злякалася її відкрити. Що там чекає на неї? Які дитячі таємниці?
Нарешті кришка піднялася, а всередині… Що може бути цінного в таких дрібницях? Дешевий кулон на зламаному ланцюжку — мама купила на ярмарку. Бабусина брошка у вигляді метелика, з якої випали камінчики. Велика перламутрова ґудзина — гарна, але від чого, вже не пригадати. Помада у золотавій упаковці — подруга подарувала у восьмому класі, а мама не дозволяла нею користуватися. Так і пролежала.
І раптом — оксамитова краватка-метелик! Темно-синя, вишукана, немов з іншого світу.
Спогади закрутили її, як вітер, і перенесли у далекі часи новорічного свята, коли до їхньої школи прийшли хлопці з іншого класу. Чи то зал був на ремонті, чи то така була директива — вона вже не пам’ятала. Гості дали концерт, а потім були танці. Перші у її житті. Який це був клас? П’ятий? Шостий? І саме тоді Соломія вперше «закохалася». Хоч слово завелике.
Але хлопець їй дуже сподобався, коли стояв на сцені й читав вірші — такі дорослі, немов із книжки. Ось і аркуш у клітинку, де вони записані. На ньому був темно-синій костюм і ця сама краватка. А як пронизливо він читав!
Вона мріяла, щоб він запросив її на танець. Стояла в кутку в білій сукні з бантом, у шовкових черевичках, з розкуйовдженим волоссям, а не у звичних кісках. Скільки їй було? Одинадцять? Дванадцять? Не згадати. Але те перше пульсування серця — залишилося.
Ні, він її не запросив. Пішов з вечора раніше. Вона з подругою вийшли слідом. Він швидко перевдягнувся, кинув метелика, натягнув шапку на очі — і зник. Дівчата стежили за ним. А коли повернулися, Соломія знайшла ту краватку на підлозі. Мабуть, хотів сховати у кишеню, але… Упустив.
Вона підняла її, вибігла на ґанок — але він уже сів у машину, двері зачинилися, і хлопчик розтанув. Батьки, мабуть, забрали. Так вони й не познайомилися. Навіть імені його не знала.
Скільки років минуло! А скринька, мов таємний архів, зберегла цей маленький, немовби нікчемний епізод. Вона склала всі речі назад, але краватку залишила на вікні — нехай буде видно.
Це частина її дитинства. Нехай лежить, як родинна реліквія. Може, Оленці колись розкаже. Хоча… напевно, скаже: «Мамо, це все минуле! Треба думати про майбутнє».
Але вона помилялася. Коли Оленка прийшла зі школи, одразу помітила скриньку, перебрала все й скрикнула:
«Це твій скарб? Яка краса!»
Вона дістала спочатку метелика, потім краватку. За обідом Соломія розповіла про того хлопця.
«А шукати не пробувала? Могла б у школі розпитати».
«Ти ще скажи — «в соцмережах знайди»! Я навіть імені його не знала. Їж і роби уроки. А в мене ще справ чимало».
Ввечері прийВона помилилася, адже коли Іван усе почув, то впізнав у цій розповіді самого себе, і так, двадцять років потому, зрозумів, що їхня зустріч у майбутньому була записана в долі ще тоді — на тому самому шкільному вечорі, де вона підняла його втрачену краватку-метелика.
